Бавдоліно - Страница 106

106

— Монах той воістину підступний, — перебив його Поет, — і мусите знати, що реліквію ту він поцупив у нас.

— Хай покарає його Господь. Ми відпустили його далі в путь, не попередивши про небезпеки, на які він наткнеться, а отже він нічого не знає про Абхазію, хай покарає його Бог, хай він западеться в її потемки. Він напевно наштовхнеться на мантикору і на чорне каміння Бубуктора.

— Друзі мої, — впівголоса коментував Поет, — люди ці могли б розповісти нам чимало цінного, але вони можуть сказати це нам тільки тому, що ми Волхви; та якщо ми Волхви, вони не вважають, що нам це потрібно. Послухайте мене, ходімо відразу геть звідси, бо якщо ми побалакаємо з ними ще трохи, то врешті скажемо якусь дурницю, і вони зрозуміють, що ми не знаємо того, що мають знати Волхви. Ані і не варто пропонувати їм голову Хрестителя, бо я просто уявити собі не можу Волхвів, які займаються святокупством. Тож берімо ноги на плечі, бо, може, вони й добрі християни, але ніде не сказано, що вони поводитимуться сумирно З тими, хто має їх за дурнів.

І вони попрощалися, отримавши в дар чимало припасів і замислившись, що ж то таке, та Абхазія, у потемки якої можна запастися.

Що таке чорне каміння Бубуктора, вони дізналися невдовзі. Каміння це на довгі милі вкривало русло ріки, а кочівники, яких вони недавно зустріли, пояснили, що хто торкнеться цих каменів, стане такими ж чорними, як вони. Ардзруні сказав, що то, певно, коштовне каміння, яким кочівники торгують десь на далеких ринках, оповідаючи цю байку іншим, щоб ті його не збирали. Він поквапливо назбирав цілий міх, показуючи друзям, яке воно блискуче і досконало відшліфоване водою. Але поки він говорив, лице його, шия, руки швидко ставали чорними, мов сажа; він розстебнув сорочку, і стало видно, що й груди почорніли, оглянув ноги — вони теж своєю барвою стали нагадувати вугілля.

Ардзруні кинувся голяка у річку, качався у воді, шкрябав собі шкіру галькою… Але все марно — Ардзруні став чорний, як ніч, і лиш очі біліли і вуста червоніли під бородою, теж чорною.

Решта товариства спочатку ледь не луснула від сміху, поки Ардзруні проклинав їхніх матерів, а тоді вони спробували потішити його:

— Ми хочемо, щоб нас мали за Волхвів? — сказав Бавдоліно. — Отож принаймні один з них був чорношкірий, і присягаюся, що один з трьох Волхвів, які спочивають у Кельні, теж був чорний. Таким робом наше товариство набуває ще більшої правдоподібності.

Співчутливий Соломон згадав, що чув про каміння, яке міняє колір шкіри, але від того є ліки, завдяки яким Ардзруні стане ще білішим, ніж раніше.

— Ага, це буде тоді, як дві неділі разом зійдуться, — гигикнув Чула, і друзям довелося стримувати нещасливого вірменина, який поривався відкусити йому вухо.

Одного чудового дня ввійшли вони у ліс з густолистими деревами, на яких було повно розмаїтих плодів, і через ліс той текла річка, а вода в ній була біла мов молоко. У лісі відкривалися зелені галявини, на яких росли пальми і виноградна лоза, важка від чудових грон, а зернятка їх були завбільшки з кедровий горіх. На одній з цих галявин розляглося сільце з простих, але міцних хатин, критих чистою соломою, і з цих хатин вийшли люди, голі від ніг до голови, лиш у деяких чоловіків спадала надзвичайно довга борода, яка чисто випадково вкривала соромітні частини. Жінки не соромилися показувати груди й лоно, але робили це, схоже, цілком цнотливо: вони сміливо зазирали прибульцям в очі, але не породжували непристойних думок.

Розмовляли вони грекою; привітно прийнявши гостей, розповіли їм, що вони — гімнософісти, тобто створіння, які у невинній своїй наготі плекають мудрість й культивують доброзичливість. Нашим подорожнім сказали, що вони можуть вільно ходити по їхньому лісовому селищі, а ввечері їх запросили на вечерю, яка мала складатися виключно з плодів, що їх самовільно виробляє земля. Бавдоліно став розпитувати найстаршого з них, до якого всі ставилися з особливою шанобою. Він поцікавився, чим вони володіють, і той відповів:

— Володіємо ми землею, деревами, сонцем, місяцем і зірками. Зголоднівши, ми їмо плоди дерев, які вони приносять самі по собі, слухаючись сонця й місяця. Коли ми відчуваємо спрагу, то йдемо до річки і п'ємо. Кожен з нас має подругу, яку запліднює згідно з місячним циклом, аж поки та не народить двох дітей, тоді одну дитину віддаємо батькові, а другу — матері.

Бавдоліно висловив здивування, що не бачив тут ні храмів, ні цвинтарів, а старий сказав:

— Місце, в якому ми живемо, є також нашою могилою, тут ми вмираємо, заснувши сном смерті. Земля нас породжує, земля нас живить, і під землею ми спимо вічним сном. Щодо храму, то ми знаємо, що деінде чимало їх споруджують, щоб вшанувати те, що вони називають Творцем усіх речей. А ми віримо, що речі постали на світі через благодать — «харіс» — самі заради себе, і самі себе підтримують, бо метелик запилює квітку, яка виросте і дасть йому поживу.

— Але, наскільки розумію, ви практикуєте взаємну любов і пошану, не вбиваєте тварин, і тим паче собі подібних. Яка заповідь велить вам так жити?

— Ми живемо так саме тому, щоб зрівноважити брак будь-яких заповідей. Тільки плекаючи добро і передаючи його іншим, ми можемо потішити наших ближніх, яким так бракує Отця.

— Без Отця обійтися ніяк неможливо, — шепнув Поет Бавдолінові, — згадай-но тільки, до чого докотилося чудове наше військо по смерті Фрідріха. Ці диваки витають тут у небесах, але нічогісінько не знають про життя…

Натомість Борона вразила ця їхня мудрість, і він став розпитувати старця.

106