Бавдоліно - Страница 107

К оглавлению

107

— Кого більше — живих чи мертвих?

— Мертвих більше, але їх неможливо порахувати. Тому тих, кого ми бачимо, більше, ніж тих, кого ми вже не можемо бачити.

— Що сильніше — смерть чи життя?

— Життя, бо коли сонце сходить, проміння його ясніше її осяйніше, а коли воно заходить, то виглядає слабшим.

— Чого більше, землі чи моря?

— Землі, бо море теж спочиває на земному дні.

— Що було раніше, ніч чи день?

— Ніч. Усе, що народжується, твориться в темряві лона і лиш потім виходить на світло.

— Який бік кращий — правий чи лівий?

— Правий. Бо сонце теж сходить справа і пробігає свою путь у небі наліво, а жінка годує дитину спершу правою і руддю.

— Котрий зі звірів найжорстокіший? — спитав тоді Поет.

— Людина.

— Чому?

— Спитай себе сам. Ти теж — звір, який разом з гуртом інших звірів заради спраги влади хоче позбавити життя всіх інших звірів.

Тоді Поет сказав:

— Та якби всі були такі, як ви, кораблі не плавали б морями, землю б не обробляли, не виникли б великі царства, які вносять лад і велич у жалюгідний безлад земних речей.

Старець відповів:

— Авжеж, кожна з цих речей — велике благо, але благо це збудоване на нещасті інших, а цього ми не хочемо.

Абдул спитав, чи не знають вони, де живе найгарніша і найдальша з усіх принцес.

— Ти шукаєш її? — спитав старець, і Абдул сказав, що так. — Ти її колись бачив? — І Абдул відповів, що ні. — А бажаєш її? — І Абдул відповів, що не знає. Старець зайшов у спою хатину, а тоді вийшов з неї, тримаючи в руках металеву пластину, таку відшліфовану й осяйну, що в ній, немов у поверхні прозорої води, відбивалося все, що було навколо. І сказав: — Якось ми дістали в дар це дзеркало і не могли відмовитися від нього через пошану до дарувальника. Але ніхто з нас не захотів би зазирнути в нього, бо краса нашого тіла могла б пробудити у нас марнославство, а якийсь його ґандж міг би викликати огиду, і ми б жили в страху, що інші нас зневажатимуть. 1 в цьому дзеркалі, можливо, колись ти побачиш те, що шукав.

Коли вони лаштувалися спати, Бойді розчулено сказав:

— Зостаньмося тут.

— Гарно ж ти виглядатимеш — голий, мов хробак, — відказав Поет.

— Може, ми забагато хочемо, — сказав Раббі Соломон, — але тепер уже годі цього уникнути.

Наступного ранку вони вирушили далі.

27. Бавдоліно у потемках Абхазії

Покинувши гімнософістів, вони довго блукали, ламаючи собі голову над тим, як дістатися до Самбатіону, оминувши ті жахливі місця, про які ті їм розповідали. Та все даремно. Вони минали рівнини, переходили через потоки, видиралися на круті урвища, а Ардзруні раз у раз щось там рахував на мапі Козьми і заявляв, що неподалік має бути або Тигр, або Євфрат, або ж Ґанґ. Поет казав йому: помовч, чорномордий поганцю; Соломон, знай, повторював йому, що раніше чи пізніше він знову побіліє, і так монотонно минали дні й місяці.


Якось вони стали табором біля ставка. Вода була не надто чистою, але було її досить, і особливо коням вона пішла дуже на користь. Вони вже готувалися йти спати, коли зійшов місяць, і в перших променях його світла вони побачили в затінку зловісне метушіння. То було безмежне число скорпіонів з насторченими кінчиками хвостів, які шукали воду, а за ними повзло ціле стадо змій найрозмаїтішого забарвлення: деякі мали червону луску, інші чорно-білу, ще інші виблискували, мов золото. Цілу місцевість заполонило шипіння, і величезний переляк охопив наших друзів. Вони розташувалися колом і наставили назовні мечі, готуючись повбивати цю нечисть ще до того, як вона наблизиться. Але, схоже, змій і скорпіонів більше цікавила вода, ніж вони, і напившись, уся ця живність поступово забралася геть, поховавшись у щілини в землі.

Опівночі, коли вони вже сподівалися заснути, приповзли гребенясті змії, кожна з двома-трьома головами. Шкрябаючи землю лускою, вони роззявили пащі, в яких вібрувало по три язики. Сморід їхній відчувався за милю, а очі, які мерехтіли в місячному світлі, здавалось, розбризкують отруту, як це робить василіск… З ними друзі наші билися з годину, бо ті тварини мали більше злості, ніж інші, а може, вони шукали м'яса. Кількох вони вбили, і побратими їхні поквапилися до трупів, справляючи учту і забувши про людей. Вони вже гадали, що небезпека скінчилася, коли після змій присунули краби — їх було понад сотню; вони були вкриті крокодилячою лускою, і панцирі їхні відбивали удари меча. Аж поки розпач не підказав Коландринові добру думку: він підходив до одного з них, щосили копав під черево, той перекидався на спину, божевільно рухаючи клішнями. Таким чином вони їх оточили, закидали сухим гіллям і підпалили. Потім виявилося, що без панцира краби ці були цілком їстівні, і так друзі здобули собі запас м'яса на два дні, хоч і солодкавого та жорсткого, але загалом смачного та поживного.


Іншим разом вони зустріли справжнього василіска, який виглядав точнісінько так, як його описували різні, безперечно правдиві, розповіді. Він вийшов з-за кам'яної брили, розламавши скелю, як це описував Пліній. Голова і кігті у нього були півнячі, замість гребеня — червоний наріст у формі корони, очі жовті й вирячкуваті, мов у жаби, а тіло його було зміїне. Був він смарагдово-зеленого кольору зі сріблистими відблисками і на перший погляд здавався майже гарним, але відомо було, що подих його може отруїти тварину або людину, і вже здалеку відчувався його страхітливий сморід.

— Не підходьте, — гукав Соломон, — а насамперед не дивіться йому в очі, бо з них теж струменіє отруйна сила!

107