Бавдоліно - Страница 105

105

Аж пінячись від люті, Поет сказав, що в рукописах бібліотеки абатства Святого Віктора писалося, що в цих місцях подорожні весь час зустрічають чудові міста, в яких храми мають дахи, вкриті смарагдами, а царські палаци — золоті стелі; що є там колони з капітелями червоного дерева, статуї, які здаються живими, золоті вівтарі, до яких ведуть шістдесят сходинок, мури з чистого сапфіру, каміння таке блискуче, що освітлює все навкруг, мов смолоскипи, кришталеві гори, діамантові ріки, сади, в яких дерева сочаться пахучими бальзамами, і мешканці живляться лиш тим, що вдихають їх запах; монастирі, де вирощують лише барвистих павичів, м'ясо яких не піддається тлінню, і коли взяти його у подорож, воно зберігається тридцять і більше днів навіть під палючим сонцем і не засмерджується; чудові джерела, вода в яких виблискує, мов світло блискавиці, а коли кинути в неї суху засолену рибину, вона умить повертається до життя й вислизає з рук, а це знак, що це джерело вічної молодості. Але досі вони бачили тільки пустелі, убогі чагарі, брили каміння, на якому навіть не можна спочити, бо ризикуєш підсмажити собі сідниці, а єдині міста, які вони бачили, складалися з убогих халуп, населених огидними людиськами, як у Коландіофонті, де вони зустріли артабантів, людей, які ходили зігнені, мов вівці, чи як у Ямбуті, де вони сподівалися відпочити після переходу через спалені сонцем рівнини, а жінки там, може, й не були найгарніші, але й не були занадто бридкі; та друзі наші виявили, що жінки ці зберігали строгу вірність своїм чоловікам, а тому ховали у своїх піхвах отруйних змій, щоб захистити свою цноту; і якби-то вони попереджали про це заздалегідь, а то одна з них вдала, ніби згодна віддатися Поетові, який на той час уже майже змирився з конечністю цнотливого життя, і добре, що він вчасно почув шипіння й відстрибнув назад. На болотах Катадерсе вони зустріли чоловіків з такими довгими яєчками, що вони сягали їм аж до колін, а в Некуверані люди ходили голі, мов дикі тварини, і парувалися на вулиці, мов собаки, причому батько злягався з донькою, а син з матір'ю. У Тані їм стрілися антропофаги, які, на щастя, не їли чужинців, бо вони були їм бридкі, а пожирали тільки своїх дітей. Біля річки Арлон вони опинились у сільці, мешканці якого танцювали навколо ідола і гострими ножами наносили собі рани на всі частини тіла, а потім ідола висаджували на воза і возили вулицями, і чимало люду весело кидалося під колеса воза, ламаючи собі кінцівки й гинучи. У Салібуті їм трапилося переходити через ліс, в якому кишіло від бліх завбільшки з жабу, а в Каріамарії їм стрілися волохаті чоловіки, які гавкали, і навіть Бавдоліно не міг зрозуміти їхню мову, і жінки з вепрячими зубами, волоссям аж до землі і коров'ячими хвостами.

Вони бачили ці та інші страхітливі речі, а от дивовижі Сходу їм зовсім не траплялися, немов усі ті, хто про них писав, були просто скурві сини.

Ардзруні радив мати терпіння, бо він же казав, що перед Земним Раєм лежать дикі землі, але Поет відповів, що дикі землі мають бути населені хижою звіриною, якої вони, на щастя, ще не бачили, а отже ще побачать, і якщо це ще не дикі землі, то можна собі уявити, чого їм сподіватися далі. Абдула дедалі більше мучила гарячка, і він сказав, що не може бути, щоб його принцеса жила в таких проклятих Богом місцях, і що вони, певно, збилися з дороги:

— Та, звісно, у мене нема сили, щоб повернутися назад, друзі мої, — сказав він жалібно, — тому гадаю, що я помру на своєму шляху до щастя.

— Заткни пельку, ти сам не знаєш, що говориш, — кричав на нього Поет, — через тебе ми марнували довгі ночі, слухаючи, як ти оспівуєш красу свого неможливого кохання, а тепер, коли ти зрозумів, що неможливішого кохання не буває, то мусиш тішитися і бути на сьомому небі від щастя!

Бавдоліно смикнув його за рукав і шепнув, що Абдул марить і не треба завдавати йому ще більше страждань.

Минуло безконечно багато часу, і вони опинилися в Салопатані, місті досить нужденному, де мешканці зустріли їх з великим зачудуванням, перераховуючи їх на пальцях. Ясна річ, їх вразило те, що мандрівців було дванадцятеро, і всі городяни поставали навколішки, а один побіг сповістити інших. Назустріч їм вийшов хтось ніби архімандрит, який виспівував псалми грецькою, тримаючи дерев'яний хрест (то де ж ті срібні хрести, усіяні рубінами, бурмотів собі Поет), і сказав Бавдолінові, що вже віддавна в тих місцях очікують повернення пресвятих Волхвів, які, відвідавши Дитятко у Вифлеємі, за тисячі років пережили тисячі пригод. Й архімандрит той власне спитав, чи вони часом не вертаються в землі Пресвітера Йоана, звідки вони, безперечно, походять, щоб звільнити його від довгих трудів і перебрати владу, яку вони мали колись на тих благословенних землях.

Бавдоліно був на сьомому небі від щастя. Друзі почали розпитувати, що там на них чекає, але зрозуміли, що навіть ці городяни не знали гаразд, де царство Пресвітера, тільки твердо вірили, що десь воно має бути, там, на сході. Вони навіть дивувалися, що Волхви, які походять саме звідти, не мають про ці землі певних відомостей.

— Владики мої пресвяті, — мовив добрий архімандрит, — ви, безперечно, не такі, як той візантійський монах, який проходив тут недавно, шукаючи царство, щоб віддати Пресвітеру якусь украдену в нього реліквію. Чоловік той виглядав підступним і був, безперечно, єретиком, як усі греки із земель на морському узбережжі, бо весь час взивав до Пресвятої Діви, Матері Божої, а натомість Несторій, отець наш і світло істини, навчив нас, що Марія була тільки матір'ю Христа-чоловіка. Бо хіба ж можна уявити собі Бога в пелюшках, Бога як двомісячне дитя чи Бога на хресті? Лиш погани вважають, що боги їхні мають матерів!

105