Бавдоліно - Страница 162

162

Одного ранку під'їхав якийсь вершник, задиханий і вкритий пилюкою. І сказав йому, що під час полювання один шляхетний пан невдало вистрілив з лука і влучив стрілою в сина своєї сестри. Стріла врізалась в око і вийшла на потилиці. Хлопець ще дихає, і пан той просить, щоб Бавдоліно зробив усе, що може зробити Божий чоловік.

Бавдоліно сказав:

— Завданням стовпника є бачити здалека, як надходять думки. Я знав, що ти прийдеш, але тобі це зайняло забагато часу, і стільки ж часу буде тобі потрібно, щоб вернутися. Усе на цьому світі йде так, як має йти. Знай, що хлопець у цю мить умирає, ба навіть він уже помер, хай зглянеться Господь над його душею.

Лицар вернувся, і хлопець був уже мертвий. Коли чутки про це розійшлися, багато людей у Селімбрії кричали, що Бавдоліно має дар ясновидіння, бо бачив, що діялося на відстані в милю. Проте неподалік від стовпа була церква Святого Мардонія, священик якої ненавидів Бавдоліна, бо той уже довгі місяці позбавляв його даток колишніх парафіян. Він почав базікати, мовляв, що ж то за чудо вчинив Бавдоліно, бо такі чудеса вчинити може кожен. Він став під стовпом і давай кричати Бавдолінові: якщо стовпник цей навіть вийняти стрілу з ока не зміг, то це те ж саме, якби він сам убив того хлопця.

Бавдоліно відповів:

— Намагання приподобатись людям нівечить духовний розквіт.

Священик кинув у нього камінь, і тут же до нього приєдналися ще кілька фанатиків, які стали обкидати терасу камінням і грудками. Вони робили це цілий день, а Бавдоліно зіщулився в шатрі, закривши лице руками. Вони пішли геть, лиш коли запала ніч.

Наступного ранку Никита пішов подивитися, що сталося з його приятелем, але не побачив там його. На стовпі нікого не було. Неспокійний, він вернувся додому й угледів Бавдоліна в Теофілактовій стайні. Той набрав у бочку води і ножем здирав із себе весь той бруд, який за той час нагромадився. Сяк-так він обрізав собі бороду й волосся. Він засмаг на сонці та вітрі і не здавався надто вихудлим, лиш важко йому було триматися прямо, і він рухав руками і плечима, щоб розім'яти м'язи спини.

— Ти бачив. Єдиний раз у своєму житті я сказав правду і тільки правду, і мене каменували.

— Так було й з апостолами. Ти став святим чоловіком, і тепер розчаровуєшся через таку дрібницю?

— Може, я чекав на знак з небес. За ці місяці я зібрав немало монет. Я послав Теофілактового сина купити мені одяг, коня і мула. Десь тут у домі ще має бути моя зброя.

— Отже, ідеш геть? — спитав Никита.

— Так, — відказав той, — стоячи на тому стовпі, я багато що зрозумів. Зрозумів, що я грішив, але не для того, щоб здобути владу і багатство. Зрозумів, що якщо хочу прощення, то мушу сплатити три борги. Перший борг: я вернувся до своєї думки спорудити нагробний камінь Абдулові, бо саме для цього я взяв його голову Хрестителя. Але гроші надійшли з іншого джерела, і це ще краще, бо дало їх не святокупство, а побожність добрих християн. Я знайду місце, де ми поховали Абдула, і споруджу там каплицю.

— Але ж ти навіть не пам'ятаєш, де він загинув!

— Мене поведе Бог, і я знаю напам'ять мапу Козьми. Другий борг: я дав був святу обітницю доброму отцеві моєму Фрідріхові, не кажучи вже про владику Оттона, і досі ще її не дотримав. Я мушу дістатися до царства Пресвітера Йоана. Інакше все моє життя прожите намарне.

— Але ж ви на власні очі переконалися, що його нема!

— Ми на власні очі переконалися, що туди ми не добралися. А це інша річ.

— Але ж ви зрозуміли, що євнухи брехали.

— Може, й брехали. Але не могли брехати владика Оттон і голос передання, який твердить, що десь там Пресвітер є.

— Але ти вже не такий молодий, як тоді, коли ви пробували вперше!

— Зате мудріший. Третій борг: десь там у мене є син або донька. І десь там є Гіпатія. Я хочу віднайти їх і захищати, бо це є моїм обов'язком.

— Але ж минуло понад сім літ!

— Значить, дитині вже більше шести років. Хіба шестирічна дитина вже не є моєю дитиною?

— Але якщо це хлопчик, то він став сатиром-якого-ніколи-не-видно!

— А може, це маленька гіпатія. У будь-якому випадку я любитиму цю дитину.

— Але ж ти не знаєш, де ті гори, в яких вони знайшли притулок!

— Я шукатиму їх.

— Але Гіпатія, мабуть, вже забула тебе; може, вона не захоче знову побачити того, з ким вона загубила свою апатею!

— Ти не знаєш Гіпатії. Вона чекає на мене.

— Але ти був старий уже тоді, коли вона тебе кохала, а тепер ти здаватимешся їй глибоким старцем!

— Вона ніколи не бачила молодших чоловіків.

— Але ж тобі знадобляться довгі роки, щоб вернутися в ті місця і піти далі!

— У нас у Фраскеті всі запеклі впертюхи.

— А хто тобі сказав, що ти доживеш до кінця своїх мандрів?

— Мандри омолоджують.

Способу на нього не було. Наступного дня Бавдоліно обняв Никиту, всю його родину і їхніх господарів. З деякою натугою сів він на коня, підвісив меч до сідла і потяг за собою мула з немалою кількістю провізії.

Никита бачив, як він зник у далині, усе ще махаючи рукою, але не обертаючись. Він прямував до царства Пресвітера Йоана.

40. Бавдоліно перестає існувати

Никита пішов провідати Пафнутія. Він розповів йому все, з початку до кінця, від тієї хвилини, коли він зустрів Бавдоліна у Святій Софії, і все те, що Бавдоліно розповів йому.

— Що мені робити? — спитав він його.

— Ти його маєш на увазі? Нічого, він пішов назустріч своїй долі.

— Не його, а себе самого. Я літописець Історій, і раніше чи пізніше мені треба буде написати справоздання про останні дні Візантії. Де мені помістити історію, яку розповів мені Бавдоліно?

162