Никита зітхнув, зліз з драбини, знайшов кошик з мотузкою, звелів наповнити його хлібом, вареною городиною, оливками і кількома шматками м'яса; один з Теофілактових синів кинув мотузку вгору, Бавдоліно підхопив її і витягнув кошик нагору. Він взяв лише хліб і оливки, а решту віддав назад.
— Тепер залиш мене, прошу тебе, — гукнув він Никиті. — Я зрозумів те, що хотів зрозуміти, розповідаючи тобі свою історію. Нам більше нічого сказати один одному. Дякую за те, що ти допоміг мені дійти туди, де я є зараз.
Никита щодня навідував його, Бавдоліно жестом вітався з ним і мовчав. З часом Никита помітив, що більше не мусить приносити йому їжу, бо по Селімбрії розійшовся поголос, що вперше за багато століть якийсь святий чоловік знову усамітнився на вершку стовпа, й усі ходили туди і хрестилися під стовпом, кладучи в кошик якийсь харч і питво. Бавдоліно тягнув за мотузку, залишав собі ту дещицю, яка мала йому вистачити на той день, а решту кришив зграям птахів, які набули звички сідати на поручні. І цікавився він тільки ними.
Ціле літо простояв Бавдоліно, не вимовивши ні слова, на стовпі під палючим сонцем; хоч він часто ховався у шатрі, та спека сильно мучила його. Випорожнювався він, очевидно, вночі, за поручні, і біля підніжжя стовпа видно було його екскременти, невеличкі, немов козячі. У нього відросло волосся й борода, і був він такий брудний, що це було видно навіть знизу, куди доносився й сморід.
Никиті двічі довелося покидати Селімбрію. У Царгороді василевсом призначили Бодуена Фламандського, а латиняни поступово стали запруджувати цілу імперію, але Никиті треба було подбати про свої маєтності. Тим часом у Нікеї утворилася остання твердиня Візантійської імперії, і Ники-та подумав собі, що йому варто перебратися туди, бо там напевно потребуватимуть радника з його досвідом. Тому треба було зв'язатися з потрібними людьми і приготуватися до нової, надзвичайно небезпечної подорожі.
Щоразу, коли він вертався, він бачив, що натовп у підніжжі стовпа стає дедалі густішим. Дехто подумав собі, що стовпник, очищений своєю безперервною жертвою, не може не володіти глибокою мудрістю, тому люди стали вилазити по драбині нагору й питати в нього поради і розради. Вони повідали йому про свої нещастя, а Бавдоліно відповідав, приміром, так:
— Якщо ти гордий, ти — диявол. Якщо ти сумний, ти — його син. Якщо тебе турбує тисяча речей, ти невтомний його слуга.
Хтось інший питав у нього поради, як залагодити конфлікт із сусідом. І Бавдоліно відповідав:
— Будь, як верблюд: неси тягар своїх гріхів і йди слідами того, хто знає шляхи Господні.
Ще хтось казав йому, що його невістка не може завагітніти. А Бавдоліно відповідав:
— Усе те, що може думати людина про те, що під небесами, і про те, що на небесах, є марнота. Лиш той, хто наполегливо споминає Христа, перебуває в істині.
«Який він мудрий», — казали люди і лишали йому кілька монет, відходячи з потіхою в душі.
Настала зима, і Бавдоліно тепер майже весь час сидів, скулившись, у шатрі. Щоб не вислуховувати довгі історії тих, хто приходив до нього, він почав відгадувати їх наперед.
— Ти кохаєш когось цілим своїм серцем, але іноді тебе мучить сумнів, що та особа не кохає тебе так само гаряче, — казав він.
А той йому:
— Чистісінька правда! Ти читав у моїй душі, мов у відкритій книзі! Що мені робити?
А Бавдоліно відповідав:
— Мовчи і не приміряй себе до інших.
Товстому чоловікові, який з трудом піднявся до нього, він сказав:
— Щоранку ти будишся з болем у шиї, і тобі важко натягти чоботи.
— Так воно і є, — мовив той зачудовано.
І Бавдоліно сказав:
— Не їж три дні. Але не пишайся своїм постом. Якщо це має сповнити тебе гординею, то ліпше їж м'ясо. Ліпше їсти м'ясо, ніж хизуватися. І сприймай свої болі як спокуту за гріхи.
Прийшов батько і сказав, що сина його обсипало болючими виразками. Бавдоліно відповів:
— Мий його тричі на день водою з сіллю і щоразу промовляй такі слова: Діво Гіпатіє, подбай про свого сина.
Той пішов, а через тиждень вернувся і сказав, що виразки гояться. Він дав Бавдолінові кілька монет, голуба і флягу вина. Усі волали про чудо, а хворі йшли до церкви і молилися: «Діво Гіпатіє, подбай про свого сина».
По драбині піднявся якийсь убого вдягнений чоловік з похмурим обличчям. Бавдоліно сказав йому:
— Я знаю, що з тобою. Ти носиш у серці злобу на когось.
— Ти знаєш усе, — відказав той.
Бавдоліно сказав йому:
— Хто хоче воздавати злом за зло, може зранити брата навіть незначним жестом. Завжди тримай руки за спиною.
Підійшов ще один чоловік зі смутними очима і сказав йому:
— Не знаю, що зі мною.
— Зате знаю я, — сказав Бавдоліно. — У тебе хандра.
— Як мені вилікуватись?
— Вперше хандра проявляється, коли помічаєш, що сонце надзвичайно повільно рухається по небі.
— І що?
— Ніколи не дивись на сонце.
«Від нього нічого не приховаєш», — казали люди в Селімбрії.
— Як тобі вдалося стати таким мудрим? — спитав його один. А Бавдоліно відповів:
— Це тому, що я вмію ховатися.
— Як це ти ховаєшся?
Бавдоліно витягнув руку і показав йому долоню.
— Що ти бачиш перед собою? — спитав він.
— Руку, — відповів той.
— Бачиш, як добре вмію я ховатися, — мовив Бавдоліно.
Знову настала весна. Бавдоліно ставав дедалі бруднішим і зарослішим. Його тіло обсіли птахи, які зліталися зграями і видзьобували хробаків, що завелися на ньому. А що він мусив годувати всіх цих створінь, люди наповнювали його кошик щораз частіше.