— Коминком можеш не перейматися, — прорік суворий голос Поета, — на це є інше пояснення. Радше відкрий свій покрівець, якщо ти так певен, що в ньому нема Ґрадаля.
Бурмочучи, що нехай Бог його спопелить, якщо він колись думав запопасти Ґрадаль, Борон люто полоснув кинджалом по печаті, і з покрівця випав на землю череп, менший, ніж ті, які ми бачили досі, бо Ардзруні, мабуть, не вагався плюндрувати навіть дитячі могили.
— Ґрадаля в тебе нема, гаразд, — сказав голос Поета, — але це не виправдовує того, що ти зробив. Перейдімо до тебе, Кіоте. Ти вийшов відразу опісля, вдаючи, нібито хочеш ковтнути повітря. Але його ти наковтався аж забагато, оскільки дійшов аж до ескарпів, де були Архімедові дзеркала. Я пішов за тобою і все бачив. Ти торкнувся їх, порухав тим, яке діяло на невелику відстань, як пояснив нам Ардзруні, нахилив під певним, очевидно, невипадковим кутом, бо приділив цьому велику увагу. Ти наставив дзеркало так, щоб перші промені сонця сконцентрувалися на вікні Фрідріхової опочивальні. Так і сталося, і промені ці запалили дрова в коминку. Через стільки часу порожнеча, створена Бороном, знову поступилася місцем повітрю, і полум'я могло горіти. Ти знав, що зробить Фрідріх, коли прокинеться, задихаючись від диму з коминка. Він подумає, що його отруїли, і вип'є те, що є в Ґрадалі. Знаю, ти теж пив з нього ввечері, але ми недостатньо уважно слідкували за тобою, коли ти клав його назад у ковчег. Ти умудрився купити трохи отрути на базарі в Ґалліполі і налив у чашу кілька крапель. План твій був досконалий. Тільки ти не знав, що зробив Борон. Фрідріх справді відпив з отруєної чаші, але не тоді, коли загорівся вогонь, а набагато раніше, коли Борон залишив його без повітря.
— Ти з глузду з'їхав, Поете, — вигукнув Кіот, смертельно збліднувши, — я нічого не знаю про Ґрадаль, дивись, ось я відкриваю свою голову… Ось, поглянь, тут череп!
— Гаразд, Ґрадаля ти не маєш, — сказав Поетів голос, — але не заперечуй, що маніпулював дзеркалами.
— Я почувався кепсько, ти сам казав, і хотів подихати нічним повітрям. Я побавився трохи з дзеркалами, але хай Бог спопелить мене в цю ж мить, якщо я знав, що вони запалять вогонь у тій кімнаті! Не думай, що за всі ці довгі роки я не згадував цю свою необережність і не питав себе, чи часом не через мене загорівся вогонь і чи це не мало якогось зв'язку зі смертю імператора. То були роки жорстоких сумнівів. Завдяки тобі я відчув тепер деяку полегкість, бо ти кажеш, що тоді Фрідріх все одно був уже мертвий! А щодо отрути, то як ти смієш казати таку мерзенну річ? Того вечора я відпив з чаші у добрій вірі, почуваючи себе як офірна жертва…
— Усі ви невинні овечки, так? Невинні овечки, які майже п'ятнадцять років жили підозрою, що вбили Фрідріха, — хіба це не стосується й тебе, Бороне? Але перейдімо до нашого Бойді. Тепер ти єдиний, хто може мати Ґрадаль. Того вечора ти нікуди не виходив. Ти разом зі всіма знайшов Фрідріха на підлозі кімнати наступного ранку. Цього ти не сподівався, але скористався нагодою. її ти очікував уже давно. З другого боку, ти був єдиним, хто мав підстави ненавидіти Фрідріха, який під мурами Александрії послав на той світ стількох твоїх побратимів. У Ґалліполі ти сказав, що купив той перстень з трунком в оправі. Але ніхто не бачив, як ти торгувався з продавцем. Хто сказав, що там справді був цілющий трунок? Ти вже давно наготував свою отруту і зрозумів, що настала слушна хвилина. Можливо, що Фрідріх, думав ти, тільки зомлів. Ти влив йому отруту в рот, кажучи, ніби хочеш привести його до тями, і лиш пізніше, майте на увазі, лиш пізніше Соломон зрозумів, що Фрідріх мертвий.
— Поете, — сказав Бойді, падаючи навколішки, — якби ти знав, скільки разів за ті роки я справді питав себе, чи не був мій трунок часом отруйним. Але тепер, слава Богу, ти кажеш, що Фрідріх був уже мертвий, бо його вбив один з цих двох або вони обидва.
— Байдуже, — сказав голос Поета, — тут важливий намір. Але, про мене, за наміри твої судитиме тебе Бог. А я хочу тільки Ґрадаль. Відкрий покрівець.
Бойді спробував тремтячими руками відкрити релікварій, але сургуч тричі не піддавався. Борон з Кіотом відступили, а він схилився над цим доленосним вмістилищем, уже безнадійно почуваючи себе жертвою. При четвертій спробі покрівець відкрився, і з нього знов показався череп.
— На всіх триклятих святих, — загорлав Поет, виходячи з-за іконостаса.
— Він був самим втіленням люті й шаленства, мосьпане Никито, і я не впізнавав у ньому свого друга, яким він був колись. Але в ту мить я згадав, що в той день я пішов подивитись на релікварії — це було після того, як Ардзруні запропонував нам взяти їх із собою, і після того, як Зосима потай від нас сховав в одному з них Ґрадаль. Я взяв одну голову в руку — якщо добре пригадую, то була та, що стояла першою зліва, — і став її розглядати. Тоді я поклав її на місце. І коли я знов пережив той момент через п'ятнадцять років, я згадав, що поклав її скраю праворуч, останньою із семи. Коли Зосима спустився вниз, збираючись утекти з Ґрадалем і пам'ятаючи, що поклав його в останню голову зліва, тож він і взяв крайню голову зліва, але насправді то була наступна голова. Коли, від'їжджаючи, ми розділили між собою голови, я взяв свою останнім. Очевидно, то була Зосимова голова. Ти, мабуть, пам'ятаєш, що я взяв собі, нікому нічого не кажучи, ще й Абдулову голову після його смерті. А коли потім я дарував одну з цих двох голів Праксеєві, то це, напевне, була Абдулова голова — я ще тоді це зрозумів, бо відкрилася вона легко, адже печать на ній ще тоді зламав Ардзруні. Значить, майже п'ятнадцять літ, нічого не відаючи, я носив із собою Ґрадаль. Я був цього вже так певен, що мені не потрібно було навіть відкривати свою голову. Але я таки відкрив її, намагаючись зробити це нечутно. Хоч за колоною було темно, я побачив, що там і справді був Ґрадаль, устромлений у покрівець отвором уперед, а кругле дно визирало з нього, немов череп.