Бавдоліно - Страница 154

154

— Отака-от Зосимова історія, — сказав Поетів голос. — Стан його свідчить, принаймні раз у житті, про його щирість. Отже, хтось інший з нас, бачачи, куди Зосима сховав Ґрадаль, поміняв голови місцями, щоб Зосима міг вільно бігти назустріч своїй згубі, відвернувши від зловмисника всі підозри. Але той, хто забрав ту голову, це та сама людина, яка вбила Фрідріха. І я знаю, хто це.

— Поете, — вигукнув Кіот, — навіщо ти це кажеш? Чому ти зібрав тут лиш нас трьох, а Бавдоліна не покликав? Чому ти нічого нам не сказав там, у ґенуезців?

— Я покликав вас сюди, бо не міг притягти ці рештки людини через усе місто, захоплене ворогом. І я не хотів говорити при ґенуезцях, а насамперед при Бавдоліні. Бавдоліно більше не має до цього жодного стосунку. Один з вас дасть мені Ґрадаль, і це буде тільки моя справа.

— Чому ти не думаєш, що Ґрадаль у Бавдоліна?

— Бавдоліно не міг убити Фрідріха. Він любив його. Бавдоліно не мав жодного інтересу красти Ґрадаль, він єдиний з нас справді хотів відвезти його Пресвітерові від імені цісаря. Врешті, згадайте, що сталося з тими шістьма головами, які залишилися після втечі Зосими. Кожен з нас — я, Борон, Кіот, Бойді, Абдул і Бавдоліно — взяли по голові. Вчора, після зустрічі з Зосимою, я відкрив свою. Усередині був закопчений череп. Щодо Абдулової голови, то ви пам'ятаєте, що Ардзруні відкрив її, щоб у хвилину смерті покласти череп йому в руки як оберіг чи що там, і тепер він там з ним у могилі. Бавдоліно віддав свою голову Праксеєві, той відкрив її в нашій присутності, і всередині був череп. А отже залишаються три релікварії, ваші. У вас трьох. Я знаю, хто з вас має Ґрадаль, і знаю, що він знає. Знаю також, що опинився він у нього невипадково — він усе добре спланував від тої хвилини, коли убив Фрідріха. Але я хочу, щоб він проявив відвагу і зізнався, зізнався нам усім, що довгі роки обманював нас. Коли він зізнається, я його вб'ю. Отже, вирішуйте. Хто має говорити, хай говорить. Ми дійшли до кінця нашої подорожі.

— І тут стається незвичайна річ, мосьпане Никито. Сидячи в схованці, я спробував поставити себе на місце трьох моїх друзів. Припустімо, що один із них, і назвемо його Еґо, знає, що Ґрадаль у нього і що провина лежить на ньому. Тоді він мав би сказати собі, що в такому разі варто поставити на карту все: він схопив би меч або кинджал, рвонув би в напрямі, звідки прийшов, і тікав би аж до цистерни, а потім на сонячне світло. Гадаю, саме цього сподівався Поет. Можливо, він ще не знав, хто з трьох має Ґрадаль, а втеча ця виявила б провинного. Але уявімо собі, що Еґо не певен, що Ґрадаль у нього, бо ніколи не зазирав у свій покрівець, але все ж має дещо на совісті стосовно смерті Фрідріха. Отже, Еґо мусить почекати й подивитись, чи хтось, хто знає, що Ґрадаль у нього, не спробує втекти раніше. Тому Еґо чекає і не рухається. Але бачить, що й інші двоє не рухаються. Отже, думає він, жоден з них не має Ґрадаля, і жоден з них не відчуває, що заслуговує на підозру. Значить, мав би подумати він, Поет має на думці саме мене, і я мушу тікати. У замішанні він кладе руку на меч чи кинджал і наміряється зробити перший крок. Але бачить, що кожен з тих двох робить те саме. Тоді він знов зупиняється, підозрюючи, що інші почуваються винними більше, ніж він. Саме це й відбулося в тій крипті. Кожен з них трьох, мислячи так, як той, кого я назвав Еґо, спочатку стояв нерухомо, потім зробив крок, а відтак застиг нерухомо знову. То був очевидний знак, що жоден з них не був певен, чи Ґрадаль у нього, але всі троє мали нечисте сумління. Поет чудово це зрозумів і пояснив їм усе так само, як зрозумів і пояснив це тепер тобі я.

Тоді Поетів голос сказав:

— Нікчеми ви всі троє. Кожен з вас знає, що провинен. Я знаю, я завжди це знав, що всі троє ви намагалися вбити Фрідріха, і, може, всі троє його вбили, так що чоловік той помер тричі. Тієї ночі я дуже рано вийшов з кімнати, де ми сторожили, і вернувся туди останнім. Я не міг заснути — може, випив забагато, двічі я відливав у дворі, тому зостався надворі, щоб не заважати вам усім. Коли я був надворі, то чув, як вийшов Борон. Він пішов сходами на нижній поверх, а я подався за ним. Він пішов до зали з машинами, підійшов до того циліндра, який виробляє порожнечу, і кілька разів смикнув за його важіль. Я не розумів, чого він хоче, але зрозумів це наступного дня. Не знаю, чи Ардзруні сказав йому щось, чи він сам зрозумів, але нема сумніву, що кімнатою, в якій циліндр створював порожнечу і в якій було принесено в жертву півня, був той самий покій, в якому спав Фрідріх і який Ардзруні використовував, щоб позбутися ворогів, що їх він лицемірно запрошував до себе. Ти, Бороне, натискав на той важіль, аж поки в опочивальні імператора не утворилася порожнеча, чи принаймні, адже ти не віриш у порожнечу, те важке і густе повітря, в якому, як ти знав, гаснуть свічки і задихаються тварини. Фрідріх відчув, що йому бракує повітря; спершу він подумав про трутизну і взяв Градаль, щоб випити протиотруту, яка була в ньому. Але впав на землю бездиханний. Наступного ранку ти намірявся забрати Ґрадаль, користуючись замішанням, але Зосима випередив тебе. Ти бачив його і бачив, де він його сховав. Тобі було неважко поміняти голови місцями, і перед виїздом ти забрав саме ту голову.

Борон обливався потом.

— Поете, — сказав він, — ти все бачив добре, я справді був у кімнаті з помпою. Суперечка з Ардзруні розбудила в мені цікавість. Я спробував запустити її, але присягаюсь, що я не знав, з якої кімнати вона витягає повітря. Зрештою, я був переконаний, що помпа не може працювати. Я смикав за неї, це так, але я лиш грався, без жодних убивчих намірів. Та й якби я зробив те, що ти кажеш, як тоді пояснити, що у Фрідріховій кімнаті згоріли геть усі дрова в коминку? Якби й можна було вчинити порожнечу і вбити нею когось, то в порожнечі не могло б горіти полум'я…

154