Бавдоліно - Страница 126

126

З дозволу євнухів Бавдоліно часто ходив навідувати Диякона. Вони стали друзями, Бавдоліно розповідав йому про знищення Мілана, про заснування Александрії, про те, як треба перелазити через мури, або про те, що треба для того, щоб запалити балісти і тарани обложників. Бавдоліно міг би заприсягтися, що від цих оповідей молодому Дияконові блищали очі, хоч обличчя його було далі сховане під серпанком.

Тоді Бавдоліно починав розпитувати Диякона про богословські суперечки, які спалахували в його провінції, і йому здавалося, що, відповідаючи, Диякон меланхолійно усміхався.

— Царство Пресвітера, — казав він, — дуже давнє, і в ньому знайшли притулок усі секти, які впродовж століть були вигнані зі світу західних християн, — і було ясно, що для нього Візантія, про яку знав він небагато, теж належала до Крайнього Заходу. — Пресвітер не хотів забирати у кожної з цих сект їхню віру, а проповідування багатьох з них звабило різні раси, які населяють царство. А зрештою, навіщо знати, як саме влаштована Пресвята Трійця? Досить, щоб люди ці дотримувались євангельських приписів, бо ж не підуть вони до пекла тільки тому, що вважають, ніби Дух ісходить тільки від Отця. Ти, мабуть, уже зрозумів, що люд тут славний, і мені аж серце завмирає від думки, що колись, можливо, всім їм доведеться загинути, щоб стримати білих гунів. Розумієш, поки живий мій батько, я правитиму царством приречених на смерть. Але, може, я помру раніше.

— Та що ти таке кажеш, володарю? З голосу твого і з гідності твоєї спадкоємця Пресвітера я розумію, що ти ще не старий.

Диякон похитав головою. Тоді Бавдоліно, щоб потішити його, спробував розсмішити його, оповідаючи про свої і чужі спудейські витівки в Парижі, але потім зрозумів, що таким чином він будить у цьому чоловікові пристрасні бажання і лють, що йому ніколи не судилося задовольнити їх. Отак Бавдоліно, забувши, що належить до Волхвів, показував себе тим, ким він є і ким був насправді. Але й Диякон вже більше про це не згадував, даючи зрозуміти, що в тих одинадцятьох Волхвів він ніколи не вірив, а лиш грав комедію за підказкою євнухів.

Якось Бавдоліно, бачачи очевидний його смуток через те, що йому недоступні радощі, які приносить усім юність, наважився сказати йому, що серце може сповнитись коханням навіть до недосяжної коханої, і розповів йому про своє почуття до шляхетної дами і про листи, які він їй писав. Диякон схвильованим голосом став розпитувати його, а тоді вибухнув плачем, немов поранене звіря.

— Усе мені заборонене, Бавдоліно, навіть кохання, що зостається мрією. Якби ти знав, як я хотів би скакати на чолі війська, відчуваючи запах вітру і крові. У тисячу разів краще загинути в битві, шепочучи ім'я коханої, ніж сидіти в цій печері й чекати… на що? Може, ні на що…

— Але тобі, володарю, — казав йому Бавдоліно, — тобі роковано стати на чолі великої імперії, й одного дня — хай продовжить Бог вік твоєму батькові — ти вийдеш з цього склепу, і Пндапецім буде лише останньою, найдальшою з твоїх провінцій.

— Колись я вийду, колись я буду… — прошепотів Диякон. — Хто це сказав? Розумієш, Бавдоліно, моя глибока мука, хай про'стить мені Господь цей сумнів, який пожирає мене, полягає в тому, що ніякого царства, можливо, не існує. Звідки я про нього знаю? Про нього мені розповідали євнухи, відколи я був дитиною. До кого вертаються посланці, яких вони — знову вони — виряджають до мого батька? До них, до євнухів. Чи справді вони вирушають у дорогу? Чи справді повертаються? Чи вони взагалі існують? Про все я дізнаюся тільки від євнухів. А якщо все це, ця провінція, а може, й ціла всесвіт — це лише плід змови євнухів, які насміхаються наді мною так само, як над найпослідущим нубійцем чи одноногом? А якщо й ніяких білих гунів немає? Усі люди повинні мати глибоку віру в Творця неба та землі і в найнезбагненніші тайни святої нашої релігії, навіть якщо ум наш відмовляється їх приймати. Але вимога вірити в цього незбагненного Бога безконечно менш сувора від того, що вимагають від мене — вірити лише євнухам.

— Ні, володарю, ні, друже мій, — потішав його Бавдоліно, — царство твого батька існує, бо я чув про нього не тільки від євнухів, але й від людей, які в це вірили. Віра робить речі правдивими; земляки мої повірили в нове місто, яке б могло вселити страх у грізного імператора, і місто це виникло, бо вони хотіли в це вірити. Царство Пресвітера Існує, бо ми з моїми товаришами віддали дві третини нашого життя на його пошуки.

— Хтозна, — відказав Диякон, — але навіть якщо воно є, я його не побачу.

— Е-е ні, годі, — сказав йому якось Бавдоліно. — Ти боїшся, що царства нема, і в очікуванні на нього виснажуєш себе безконечною нудьгою, яка тебе вб'є. По суті, ти нічого не винен ні євнухам, ні Пресвітерові. Вони вибрали тебе, коли ти був немовлям і не міг вибрати їх. Прагнеш життя, повного пригод і слави? Вирушай, візьми нашого коня і їдь у палестинські землі, де хоробрі християни б'ються з сарацинами. Стань тим героєм, яким ти хотів би бути, у замках Святої землі повно принцес, які віддали б життя за твою усмішку.

— А ти бачив колись мою усмішку? — спитав тут Диякон. Одним жестом він зірвав собі з обличчя серпанок, і перед Бавдоліновими очима постала страхітлива машкара з роз'їденими губами, які не прикривали гнилих ясен і зіпсованих зубів. Шкіра обличчя поморщилася, а в деяких місцях зовсім злізла, відкриваючи плоть огидного рожевого кольору. Очі світилися під каправими, вкритими струпами повіками. Чоло було одна суцільна рана. Він мав довге волосся і рідку, роздвоєну борідку, яка вкривала те, що в нього залишилося від підборіддя. Диякон зняв рукавиці і показав худі руки, поцятковані темними вузликами.

126