Бавдоліно - Страница 125

125

Іноді Ґаваґай намагався навернути їх до правильної віри. Отець — це все, що є найдосконаліше і найдальше від нас у всесвіті, хіба ні? А отже, як він міг народити Сина? Люди народжують дітей, щоб продовжити свій рід через нащадків і жити в них навіть у часи, яких вони не побачать, бо їх забере смерть. Але Бог, який має потребу народити сина, не може бути досконалим споконвіків. А якщо Син існує одвічно разом з Отцем, маючи ту саму божественну субстанцію чи там природу, як би її не називати (тут Ґаваґай плутався, називаючи грецькі терміни — ousia, hyposthasis, physis та hyposopon, в яких Бавдоліно теж не розбирався), то маємо абсолютно неймовірний факт, що Бог, який за визначенням не міг народитися, був народжений перед усіма віками. Отже, Слово, народжене Отцем, щоб воно подбало про відкуплення людського роду, не має субстанції Отця: воно народжене пізніше — звісна річ, ще до сотворення світу, і воно вище від усієї іншої тварі, але, безперечно, нижче від Отця. А Христос не є Божою силою, наполягав Ґаваґай, хоч, звісно, він не є першою-ліпшою силою, як сарана, ба навіть він є велика сила, але він первородний, а не природжений.

— Отже, ви вважаєте, — питав його Бавдоліно, — що Син є лише названим сином Отця, а отже не є Богом.

— Не є, але він суть такий же пресвятий, як пресвятим суть Диякон, названий син Пресвітера. Якщо це суть правда щодо Пресвітера, чому не мають бути правдою щодо Бога? Я знає, що Поет питали у блеміїв, чому Ісус, якщо він фантазм, відчувають страх на Оливній горі і плачуть на хресті. Блемії, які думає неправильно, не знає, що відповісти. Ісус не суть фантазм, він названий Син, а названий Син не знають усього, як його Отець. Ти розуміє? Син не є гомоусіос, не єдиносущний з Отцем, а гоміусіос, подобосущний з ним, бо субстанція його подібна, але не така сама. Ми не єретики, як аномеї: вони вважає, що Слово навіть не подібний до Отця, а ми так не вважають. Та, на щастя, у Пндапецімі не є аномеїв. Вони думає найнеправильніше від усіх.

А що Бавдоліно, переповідаючи цю історію, сказав також, що друзі знай питали, хіба є різниця між гомоусіосом і гоміусіосом, і хіба Господа Бога можна звести до якихсь двох словечок, Никита усміхнувся:

— Аякже, різниця є, ще й яка. Ви, певно, на Заході вже позабували ці діатриби, але в нашій, Римській імперії тривали вони довгенько, і чимало люду було відлучено від церкви, вигнано, а то й вбито через подібні тонкощі. Що мене дивує, то це те, що ці суперечки, з якими у нас давно покінчено, далі тривають у тих краях, про які ти розповідаєш.

І подумав собі: я оце все сумніваюся, підозрюючи, що Бавдоліно цей плете мені байки, але такий напівварвар, як він, що жив посеред алеманів і медіоланців, а вони ледве відрізняють Пресвяту Трійцю від святого Карла Великого, не міг би знати про ці речі, якби не почув їх там. А може, він чув їх деінде?

Час від часу наших друзів запрошували на огидні вечері Праксея. Під натхненням бурку наприкінці одного з бенкетів вони, мабуть, патякали щось, що зовсім не личить Волхвам, а зрештою, з Праксеєм вони були вже запанібрата. Якось однієї ночі, коли і він, і вони були п'яні, він сказав:

— Мосьпанове й улюблені гості мої, я довго розмірковував над кожним словом, яке ви вимовили, відколи прибули сюди, і зрозумів, що ви ані разу не підтвердили, що ви — ті самі Волхви, на яких ми чекаємо. Я далі вважаю вас Волхвами, але якщо випадково — розумієте, випадково — ви ними не є, ви не винні, що всі так думають. У кожному разі дозвольте мені говорити з вами, як брат. Ви бачите, яким кублом єресей є Пндапецім, як важко нам тримати в мирі це збіговисько потвор, лякаючи їх, з одного боку, білими гунами, а з другого — виставляючи себе речниками волі й слова Пресвітера Йоана, якого вони ніколи на очі не бачили. Чого вартий наш юний Диякон, ви, певно, вже теж зорієнтувалися. Якщо ми, євнухи, зможемо розраховувати на підтримку авторитету Волхвів, наша влада зросте. Вона зросте й зміцниться тут, але може поширитись і… далі.

— На царство Пресвітера? — спитав Поет.

— Якщо ви туди дістанетеся, вас будуть змушені визнати законними володарями. Щоб дістатися туди, вам потрібні ми, а ми потребуємо вас тут. Ми — чудернацький люд, неподібний до тих потвор, які розмножуються тут згідно з жалюгідними законами плоті. Євнухами ми стаємо, бо нас вибрали інші євнухи і євнухами нас зробили. Хоч інші вважають це нещастям, ми почуваємося згуртованими в єдиній родині — я маю на увазі нас разом зі всіма іншими євнухами, які правлять деінде, а ми знаємо, що навіть на далекому Заході є вельми могутні євнухи, не кажучи вже про чимало інших царств в Індії та Африці. Досить буде, якщо з одного потужного осереддя ми налагодимо зв'язки таємного союзу з нашими побратимами на всіх землях, щоб створити найбільшу зі всіх імперій. Імперію, яку ніхто не зможе завоювати чи знищити, бо складатиметься вона не з військ і територій, а з павутини взаємного порозуміння. Ви б могли стати символом і запорукою нашої могутності.

Назавтра Праксей, побачивши Бавдоліна, зізнався, що йому здається, ніби попереднього вечора він наговорив купу недоречностей і нісенітниць, які раніше ніколи й на гадку йому не спадали. Він перепрошував і благав забути його слова. Відходячи, він повторив:

— Прошу вас, не забудьте забути їх.

— З Пресвітером чи без нього, — зауважив у той самий день Поет, — але Праксей пропонує нам царство.

— Ти здурів, — сказав йому Бавдоліно, — ми маємо власну місію, ми ж присягали Фрідріхові.

— Фрідріх помер, — сухо відказав Поет.

125