Бавдоліно - Страница 88

— Але ти священиком не був.

— А я не казав, що та річ — це кров Христова, я лиш твердив, що вона її колись містила. Я не присвоював собі таїнственної влади. Я свідчив.

— Кривосвідчив.

— Ні. Ти казав мені, що вважаєш реліквію справжньою, якщо відчуваєш її пахощі. Ми думаємо, що тільки ми потребуємо Бога, але натомість Бог часто потребує нас. У ту мить я думав, що Богові треба допомогти. Та чаша, мабуть, таки існувала, якщо Господь Наш її використовував. Якщо її втрачено, то це провина якоїсь нікчемної людини. Я повертав Ґрадаль християнському світові. Бог би не заперечував. Доказом цьому є те, що в це повірили навіть мої товариші. Священна посудина була у них перед очима, у руках Фрідріха, який підносив її до небес, немов в екстазі, і Борон впав навколішки, вперше побачивши предмет, яким він завжди марив, Кіот відразу сказав, що йому здається, ніби від нього лине сліпуче сяйво, Раббі Соломон визнав, що — хоча Христос не був тим правдивим Месією, якого чекав його народ, — це вмістилище, безперечно, духмяніє пахощами ладану, Зосима витріщив свої очі духовидця і не переставав хреститися навиворіт, як це робите ви, схизматики, Абдул тремтів, мов осичина, і бурмотів, що володіти цим священним скарбом — це те саме, що завоювати всі заморські царства, і ясно було, що він не проти був би піднести його своїй далекій принцесі, як запоруку кохання. Мені самому сльози наверталися на очі, і я питав себе, чому небеса захотіли, щоб саме я став посередником у цій чудесній події. Щодо Поета, то він похмуро гриз собі нігті. Я знав, що він думає: що я дурень, бо Фрідріх уже старий і не зможе скористатися як належить з цього скарбу, тому ліпше було б, якби ми затримали його собі, а тоді вирушили в північні землі, де нам би піднесли в дар якесь царство. Супроти очевидної слабкості імператора його знов заполонили мрії про владу. Але це мене навіть потішило, бо я зрозумів, що така його реакція означала, що він теж вважає Ґрадаль справжнім.

Фрідріх побожно замкнув чашу в скрині, а ключ од неї прив'язав собі до шиї, і Бавдоліно подумав, що він добре зробив, бо в ту мить він мав враження, що не тільки Поет, але й інші його друзі охоче б поцупили цю річ, щоб потім зазнати з нею своєї власної пригоди.

Тоді імператор підтвердив, що тепер і справді настала пора вирушати. Похід для відвоювання Єрусалима треба ретельно підготувати. Наступного року Фрідріх вирядив послів до Саладина й організував зустрічі з посланцями сербського жупана Стефана Немані, візантійського василевса і сельджуцького султана Іконію, щоб підготувати перехід військ через їхні території.

Англійський і французький королі вирішили пуститися в дорогу морем, а Фрідріх у травні 1189 року вирушив суходолом з Реґенсбурга з п'ятнадцятьма тисячами лицарів і п'ятнадцятьма тисячами зброєносців, і дехто говорив, що по рівнинах Угорщини пройшло шістдесят тисяч вершників і сто тисяч піших воїнів. Інші говорили навіть про шістсот тисяч прочан — може, всі вони перебільшували, і Бавдоліно сам не міг би сказати, скільки їх насправді було: може, їх було всього двадцять тисяч, але в кожному разі було то велике військо. Якщо не рахувати їх одного за одним, а споглядати здалеку, то коли вони ставали табором, видно було, де той табір починається, але кінець його пропадав за обрієм.

Щоб уникнути різанини і мародерства, які були бичем попередніх виправ, імператор не дозволив, щоб за ним ішли зграї голодранців, які минулими разами пролили в Єрусалимі стільки крові. Цю кампанію треба було провести як належить, залучаючи до неї людей, які знають, як треба воювати, а не босяків, які вирушали на війну нібито щоб здобути собі Рай, а натомість верталися додому з манаттям якогось гебрея, якому вони по дорозі перерізали горлянку. Фрідріх приймав тільки тих, хто два роки міг утримувати себе, а вбогі вояки діставали по три срібні марки кожен, щоб харчуватися під час подорожі. Якщо хочеш визволити Єрусалим, мусиш як слід потрясти капшуком.

До походу пристало чимало італійців: були там кремонці з єпископом Сікардо, люди з Бреші, з Верони на чолі з кардиналом Аделярдом, а навіть дехто з александрійців, включно з деякими давніми друзями Бавдоліна, як от Бойді, Куттіка з Кварньєнто, Порчеллі, Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, Коландрино, брат Коландрини, а отже Бавдолінів шуряк, один з Тротті, а також Поцці, Ґіліні, Ланцавекк'я, Пері, Інвіціаті, Ґамбаріні та Чермеллі — усі за власний кошт або за кошт міста.

Вони з помпою вирушили, прямуючи вздовж Дунаю аж до Відня; а потім, у червні Фрідріх у Братиславі зустрівся з королем угорським. Тоді вони вступили в болгарські ліси. У липні вони зустрілися з сербським жупаном, який намовляв їх на союз проти Візантії.

— Гадаю, зустріч ця, — сказав Бавдоліно, — стурбувала вашого василевса Ісаака. Він боявся, що це військо хоче захопити Царгород.

— І не помилявся.

— Він помилився на п'ятнадцять років. Тоді Фрідріх справді хотів йти на Єрусалим.

— Але ми непокоїлися.

— Розумію — величезне чужоземне військо мало перетнути вашу територію, і ви непокоїлися. Але ви, безперечно, ускладнили нам життя. Ми прибули у Софію, але обіцяних припасів там не застали. Біля Філіппополіса проти нас виступили ваші війська, які потім дременули, аж гай шумів, і так було при кожній сутичці в ті місяці.

— А знаєш, у той час я був правителем Філіппополіса. Ми діставали з двору суперечливі відомості. Раз василевс наказував нам спорудити навколо міста мури і викопати рів, щоб мати змогу чинити вам опір, а тільки-но ми це зробили, надійшов наказ усе це знищити, щоб укріплення ці не могли правити вам за захисток.