Бавдоліно - Страница 84

— Але чудо це нам на користь, — сказав Теофіл, — бо таким робом латиняни не знатимуть, котра реліквія справжня, і їм доведеться залишити все тут.

— Я цього не певен, — мовив Бавдоліно. — Кожен князь, чи маркграф, чи васал буде радий привезти додому святі мощі, які приваблюватимуть богомольців, а отже й пожертви. А якщо туди дійдуть чутки, що такі ж мощі є десь за тисячу миль, завжди можна сказати, що вони несправжні.

Тут Никита глибоко замислився:

— Не вірю я в це чудо. Господь не звик вносити сум'яття в наші душі мощами своїх святих… Бавдоліно, чи в минулі місяці, після твого прибуття в місто, ти не закрутив часом якогось махлярства з реліквіями?

— Мосьпане Никито! — почав було Бавдоліно, напустивши на себе ображений вигляд. Але тоді підняв долоні, немов закликаючи свого співрозмовника до спокою. — Гаразд, якщо я маю розповісти тобі все, то раніше чи пізніше доведеться розповісти й історію про реліквії. Але розповім я її тобі пізніше. Зрештою, ти сам недавно сказав, що коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Але тепер уже пізно, і гадаю, що через годинку, коли стемніє, можемо вирушати. Тож готуймося.

Никита, який перед від'їздом хотів потішити душу, вже давно дав наказ Теофілові, щоб той приготував монокитрон, бо це займало досить багато часу. У бронзовий горщик клали доверху яловичину і свинину, а ще кістки з м'ясом та фрігійську капусту, і все це заливали жиром. Оскільки на повноцінну вечерю часу не було, логотет облишив свої добрі манери й заліз у горщик не трьома пальцями, а обома руками. Він немов переживав свою останню ніч кохання з улюбленим містом — цнотливим, розпусним і страдницьким. Бавдолінові голод не докучав, тому він лиш попивав смоляне вино — невідомо, чи знайдеться таке в Селімбрії.

Никита спитав, чи до тієї історії з реліквіями був причетний Зосима, але Бавдоліно сказав, що воліє розповісти все по порядку.

— Після тих жахів, побачених тут, у місті, ми вернулися суходолом, бо не мали досить грошей, щоб оплатити подорож на кораблі. Гармидер тих днів дав змогу Зосимі, з допомогою одного з його приспішників, якого він тут покидав, бозна-де знайти мулів. А по дорозі ми живилися тим, що вполювали в лісі, іноді знаходили прихисток в якомусь монастирі по дорозі, і врешті дісталися до Венеції, а тоді — на ломбардську рівнину…

— А Зосима ніколи не пробував дременути від вас?

— Він би не зміг. Від того часу — і після повернення, і при дворі Фрідріха, і під час подорожі в Єрусалим, куди ми вирушили пізніше, — понад чотири роки він зоставався скованим ланцюгами. Точніше, у нашій присутності він був вільний, але коли доводилося залишати його самого, то його припинали до ліжка, чи до стовпа, чи до дерева, залежно від того, де ми були, а коли ми їхали верхи, його прив'язували до упряжі таким чином, що коли б він спробував злізти з коня, кінь би схарапудився. Боячись, що навіть це не перешкодить йому забути про свої зобов'язання, щовечора перед сном я давав йому ляпаса. Він знав це і чекав на нього, мов на материнський поцілунок.

По дорозі наші друзі, насамперед, не припиняли підбивати Зосиму, щоб той відтворив їм мапу, і він показував добру волю, щодня згадуючи якусь подробицю, тим паче, що він уже раніше прикидав реальні відстані.

— Так на око, — малював він пальцем по пилюці на шляху, — від Хін, країни шовку, до Персії — сто п'ятдесят днів шляху, цілу Персію можна пройти за вісімдесят днів, від перського кордону до Селевкії буде тринадцять днів, від Селевкії до Рима, а тоді до країни іберів — сто п'ятдесят днів. Щоб дійти від одного краю світу до другого, потрібно більш-менш чотириста днів, якщо проходити по тридцять миль щоденно. Зрештою, земля більша завдовжки, ніж завширшки — пам'ятай, що у книзі Виходу говориться, що стіл у скинії має бути два лікті завдовжки і один завширшки. Отож з півночі на південь, від північних країв до Царгорода, можна обчислити п'ятдесят днів, від Царгорода до Александрії — ще п'ятдесят днів, від Александрії до Ефіопії на Арабській затоці — сімдесят днів. Тобто більш-менш двісті днів. Тому, якщо вирушити з Царгорода до найдальших Індій, враховуючи, що йти треба буде впоперек і що доведеться часто зупинятися, шукаючи дорогу, і не раз, певно, вертатися назад, я б сказав, що до Пресвітера Йоана можна дійти за рік мандрів.

До речі, про реліквії: Кіот спитав у Зосими, чи чув він про Ґрадаль. Звісно, що чув — від галатів, вони мешкають біля Царгорода, а отже люди ці традиційно знають те, що розповідали в давнину священнослужителі з країн далекої півночі. Кіот спитав також, чи чув той щось про Фейрефіза, який нібито привіз Ґрадаль Пресвітерові Йоану, і Зосима сказав, що, звісно, чув, але Бавдолінові не вірилось.

— То що ж воно таке, той Ґрадаль? — допитувався він.

— Чаша, чаша, в якій Христос посвятив хліб і вино, ви ж самі це казали.

Хліб у чаші? Ні, вино, бо хліб був на тарілці, на дискосі, на невеличкій таці. То що ж таке Ґрадаль — тарілка чи чаша? І одне, і друге, намагався виграти час Зосима. А якщо добре подумати, підказував йому Поет, кинувши страхітливий погляд, то це спис, яким Лонґін проколов Ісусові бік. Авжеж, саме так, йому здається, що це саме він. Тут Бавдоліно дав йому потиличника, хоч ще не була пора йти спати, але Зосима виправдовувався: гаразд, чутки про це ходили невиразні, але те, що чутки ці ходили й серед візантійських галатів, доводило, що Ґрадаль той справді існує. І ось так про Ґрадаль вони дізналися далі те саме, тобто дуже мало.

— Звісно, — казав Бавдоліно, — якби я міг привезти Фрідріхові Ґрадаль, а не такого варнака, як ти…