Бавдоліно - Страница 63

Під'їхавши на край поля, Бавдоліно побачив, як до нього біжить якийсь піхотинець з довгою пікою в руці. Бавдоліно пришпорив коня, намагаючись збити вояка з ніг і сподіваючись, що той налякається. Він таки налякався і впав, накрившись ногами і випустивши з рук піку. Бавдоліно зістрибнув з коня і підхопив піку, а той почав кричати, що вб'є його, підвівся і вийняв з-за пояса кинджал. Кричав він це лодійською говіркою. А що Бавдоліно вже звикся з думкою, що лодійці завжди на боці імперії, то, виставивши проти нього піку, оскільки той здавався одержимим, гукнув йому:

— Що ти робиш, вар'яте, я теж на боці імперії! А той йому:

— Тому-то я тебе й вколошкаю!

Тут Бавдоліно згадав, що Лоді перейшло вже на бік ліги, і замислився: «Ну і що ж я маю робити — вбити його, бо піка довша, ніж його ніж? Але ж я ще зроду нікого не вбивав!»

Тоді штурхнув його пікою між ногами, аж той простягнувся на землі, а тоді приставив йому зброю до горла.

— Не вбивай мене, dominus, я маю семеро дітей, і коли мене не стане, вони завтра ж повмирають від голоду, — заволав лодієць, — відпусти мене, я і так не можу завдати твоїм великої шкоди — ти ж бачив, як легко мене, папушу, звалити з ніг!

— Те, що ти папуша, видно на віддалі одноденного переходу, але якщо я пущу тебе гуляти зі зброєю в руках, то ти ще наламаєш дров. Стягай штани!

— Штани?

— Аякже, дарую тобі життя, але пускаю тебе світити яйцями. Тоді подивимось, чи посмієш ти вернутися на поле бою, а чи радше побіжиш відразу до тих своїх негодованих дітей!

Ворог зняв штани і побіг полями, перестрибуючи через плоти, кваплячись не так через сором, як від страху, що ворожий лицар, побачивши його зад, подумає, буцім він показує йому сідниці зі зневаги, і посадить на палю, як це роблять турки.

Бавдоліно втішився, що йому не довелося нікого вбивати, але тут побачив, що до нього чвалом скаче вершник. Одягнений Бавдоліно був з-французька, тобто видно було, що він не ломбардець. Вирішивши дорого продати свою шкуру, він вийняв меч з піхов. Але вершник минув його боком, горлаючи: «Що ж ти, дурню, тут робиш — не бачиш, як ми нині вам, імперцям, сала залили за шкіру, гайда додому, тобі ж буде краще!» І поскакав геть, не задираючись.

Бавдоліно знову сів у сідло й замислився над тим, куди йому податися — він зовсім нічого не тямив у цій битві, бо досі бачив тільки облоги, а при облозі завжди знаєш, хто на чийому боці.

Він об'їхав гайок і посеред рівнини побачив щось, чого не бачив ніколи раніше: великий відкритий віз, пофарбований у червоне і біле, на якому стояла довга щогла, прикрашена посередині прапорами, вівтар, а навколо вівтаря — лицарі з довгими янгольськими сурмами, що ними вони, мабуть, закликали своїх людей до бою. І він вигукнув, за звичкою своїх рідних країв: «Здуріти можна!» На якусь мить він подумав, що, може, потрапив до Пресвітера Йоана, чи принаймні в Сарандіб, де в бій йдуть возами, запряженими слонами, але віз той явно був запряжений волами, хоч усі тут були вбрані по-панськи, а навколо ніхто не бився. Сурмачі раз у раз сурмили, а тоді зупинялися, не знаючи, що їм робити. Дехто з лицарів показував пальцем на метушіння людей на березі ріки — одні кидалися там на других, галасуючи так пронизливо, що й мертвих можна було підняти. Решта лицарів намагалася зрушити волів з місця, але вперті від природи тварини не мали жодної охоти наближатися до того гармидеру.

«Що ж мені робити, — думав Бавдоліно, — кинутися туди, між тих божевільних, коли я навіть не знаю, хто з них ворог, поки не почую, як вони розмовляють? А коли чекатиму, аж вони заговорять, вони випустять мені кишки!»

Він усе міркував, що робити, а тим часом назустріч йому під'їхав ще один вершник — то був імперський достойник, якого він добре знав. Той теж впізнав його і вигукнув:

— Бавдоліно, ми загубили імператора!

— Що значить — загубили, хай вам грець?

— Хтось бачив, як він бився мов лев з ватагою піших, які відтиснули його коня до гаю там далі, а тоді всі вони щезли посеред дерев. Ми побігли туди, але там не було вже нікого. Мабуть, він спробував кудись тікати, але до основних наших сил він точно не вернувся…

— А де основні наші сили?

— Отож-бо, біда не тільки в тім, що він не вернувся до основних сил нашої кінноти, але й у тім, що цих основних сил уже нема. То була чиста різанина, проклятий день. Спершу Фрідріх кинувся зі своїми вершниками на ворогів, бо здавалося, що то все піхтура, яка скупчилася навколо того їхнього катафалку. Але піхтура ця добре вміла чинити опір, а тоді раптом з'явилася ломбардська кіннота, тож тиснути на наших стали з двох боків.

— Коротше кажучи, ви загубили священного римського імператора! І ти мені це так спокійно кажеш, псяюхо?

— Ти, схоже, тільки-но приїхав і не знаєш, чого ми тут зазнали! Дехто навіть каже, що бачив, як імператор упав з коня, а той потяг його за ногу, яка застрягла в стремені!

— А наші що тепер роблять?

— Тікають, поглянь-но туди — розсипаються між дерев, кидаються в річку, вже ходить поголос, нібито імператор загинув, і кожен намагається дістатися до Павії, як може.

— Легкодухи! І ніхто вже більше не шукає нашого володаря?

— Сутеніє, і навіть ті, хто ще бився, вже виходять з бою — як можна в таких умовах знайти когось, до того ж бозна-де?

— Які легкодухи, — знову сказав Бавдоліно, бо хоч вояком він не був, але серце мав відважне. Він пришпорив коня і з мечем наголо кинувся туди, де на землі лежало найбільше трупів, голосно кличучи свого улюбленого названого батька. Шукати загиблого на цій рівнині, між стількома іншими загиблими, кричати, сподіваючись, що він озветься, було ділом цілковито безнадійним, так що навіть коли він проминав останні загони ломбардців, ті пропускали його, маючи за якогось святого з Раю, який прийшов їм на допомогу, і вітали його урочистими жестами.