Бавдоліно - Страница 57

— А як то сталося, що ґенуезці тепер проти вас — вони ж допомагали вам будуватися, давали дзвінку монету?

— Не думай, ґенуезці вміють дбати про свої справи, тепер вони з імператором, бо так їм вигідно, вони ж знають, що коли місто вже стоїть, то воно не може просто так зникнути, навіть якщо його повністю зруйнують — згадай-но, як було з Лоді чи з Міланом. Потім вони почекають, що буде далі, бо навіть якщо від міста зостануться одні руїни, цього все одно досить, щоб контролювати торгові шляхи. Вони, може, навіть дадуть гроші на відбудову того, що самі допомогли зруйнувати, — циркулює тут немалий гріш, і заправляють усім завжди вони.

— Бавдоліно, — казав йому Пні, — ти тільки-но приїхав і не бачив, як вони атакували нас у жовтні та й в останні тижні. Вони вміють воювати, і не тільки Генуезькі арбалетники, але й ті біловусі богемці: коли вони приставляють драбину до мурів, то намучишся, поки скинеш їх звідти… Мені, правда, здається, що їхніх загинуло більше, ніж наших, бо хоч вони мають тарани й довбні, але каміння сипалося на їхні голови без ліку. Але загалом становище важке, мусимо тугіше затягнути пасок.

— Нам дали знати, — сказав Тротті, — що війська ліги вирушили в похід і хочуть ударити імператорові в спину. Ти щось про це знаєш?

— Ми теж чули про це, і саме тому Фрідріх хоче, щоб ви здалися ще до того. А ви… — і махнув рукою, — вам не хочеться послати все це до дідька, ви навіть про це не думаєте, чи як?

— Ато! Такі ми вже тут запеклі впертюхи.

І так було кілька тижнів — після кожної сутички Бавдоліно йшов до своїх, насамперед, щоб подивитися, хто загинув (і Паніцца також? ще й Паніцца — який гарний був хлопець), і вертався, щоб сказати Фрідріхові, що про здачу міста не може бути й мови. Фрідріх більше не лаявся, а тільки приказував: «Що я можу тут вдіяти?» Було ясно, що він уже шкодує, що встряв у цю халепу: військо йому розбігалося, селяни ховали зерно й худобу в хащах або, ще гірше, у болотах, неможливо було потикнутися ні на північ, ні на схід, щоб не наштовхнутися на якийсь авангард ліги, — одне слово, річ не в тім, що ці селюки воюють краще, ніж кремаски, але коли не щастить, то не щастить. Проте він не міг просто так піти собі геть, бо назавжди втратив би лице.

А щодо врятування лиця, то якось імператор згадав оте Бавдолінове дитяче пророцтво, з допомогою якого він примусив був тердонців здатися, і тоді Бавдоліно втямив, що якби надійшов якийсь знак з неба — будь-який, щоб лиш оголосити urbi et orbï, що небеса велять йому вернутися додому, — імператор радо скористався б з такої нагоди…

Одного дня, коли Бавдоліно розмовляв з обложеними, Ґальявдо сказав йому:

— Ти такий розумний, і вчився з книжок, де все написано, чому ж не вигадаєш чогось, щоб усі пішли собі додому, бо ми вже мусили зарізати всіх наших корів, крім однієї, а мати твоя вже задихається між цими мурами?

Тут Бавдолінові спала на гадку чудова ідея, і він тут же спитав, чи вони подбали про фальшивий підземний хід, про який кілька років тому говорив Тротті, — той сам, який нібито має привести загарбника прямо в місто, а натомість приводить його у пастку.

— Аякже, — сказав Тротті, — ходи, подивишся. Поглянь-но, назовні хід виринає за двісті кроків від мурів, у чагарниках, якраз під тим валуном, який виглядає так, ніби лежить тут уже тисячу років, але ми принесли його з Вілла дель Форо. Увійшовши, дістаєшся сюди, під цю решітку, а звідси видно тільки цей шинок і більш нічого.

— А тоді кожного, хто вийде звідти, ви спровадите на той світ?

— Річ у тім, що через такий вузький хід всі обложники не пройдуть, для цього потрібно було б не один день, тому туди посилають лиш загін людей, які повинні дістатися до брами і відчинити її. Ми й гадки не маємо, як дати ворогам знати про існування цього ходу, та й хіба варто завдавати собі з цим клопоту тільки для того, щоб вколошкати двадцять-тридцять бідолах? Так можна вчинити хіба що зі зла.

— Це якщо давати їм по голові. А тепер дивись, яка сцена постає перед очима моєї уяви: тільки-но вони виходять, як чується звук сурм, з цього закутка у світлі десяти смолоскипів виходить чоловік з великою білою бородою, в білій мантії, на білому коні і з великим білим розп'яттям в руці і волає: городяни, прокидайтесь, бо ворог йде, і тут, ще заки напасники зважаться ступити крок, з вікон і з дахів вигулькують наші люди, як ти казав. І коли їх усіх пов'яжуть, усі наші впадуть навколішки і гайда волати, що той чоловік — то святий Петро, який захищає місто, а тоді вони заженуть імперців назад у підземний хід і скажуть — дякуйте Богові, ми даруємо вам життя, ідіть у свій табір і розкажіть своєму Барбароссі, що Нове Місто папи Александра захищає сам святий Петро власною особою…

— І Барбаросса повірить у цей сон рябої кобили?

— Ні, він же не дурень, але саме тому, що він не дурень, він удаватиме, буцімто вірить, бо ще більше, ніж ви, прагне покінчити з цією історією.

— Припустімо, так і буде. А хто знайде підземний хід?

— Я.

— А де ти знайдеш бовдура, який у це повірить?

— Я вже його маю, він такий легковірний, що обов'язково піймається, а до того ж такий гівнюк, що заслуговує на це, тим паче, що ми домовилися — ви нікого не вбиватимете.

Бавдоліно мав на увазі того чванливця, графа Дітпольда, а щоб підштовхнути Дітпольда до чогось, досить було дати йому зрозуміти, що це зашкодить Бавдолінові. Треба було тільки, щоб Дітпольд дізнався про існування підземного ходу і подумав, що Бавдоліно хоче його приховати. Як це зробити? Дуже легко, адже Дітпольд посилав своїх шпигів стежити за Бавдоліном.