Бавдоліно - Страница 46

Якось Бавдоліно усвідомив, що йому вже двадцять шість років, плюс-мінус якийсь місяць: він пішов з дому в тринадцять років і ось уже рівно тринадцять років там не був. Він відчув щось, що можна б назвати тугою за рідним краєм, але що ніколи раніше він цього не відчував, то й не відав, що це таке. Тому він подумав, що стужився за своїм названим батьком і вирішив поїхати до нього в Базель, де той зупинився, вкотре повертаючись з Італії.

Він не бачився з Фрідріхом від часу народження його первістка. Поки він писав і переписував лист Пресвітера, імператор чого тільки не робив — звивався, мов вугор, пересуваючись з півночі на Південь, їв і спав у сідлі, як його предки-варвари, а царським палацом йому слугувало кожне місце, де він зупинявся. За ті роки він двічі побував в Італії. За другим разом на зворотній дорозі він зазнав приниження в Сузі, мешканці якої збунтувалися, змусивши його потай тікати в чужому одязі і взявши Беатрису заложницею. Потім сузанці відпустили її, не завдавши кривди, але він набрався ганьби і заприсягся відомстити Сузі. Але й вернувшись по той бік Альп, він зовсім не відпочивав, бо мусив укоськати німецьких князів.

Коли врешті Бавдоліно зустрівся з імператором, той був вельми похмурий. Він зрозумів, що Фрідріх дедалі більше журиться, з одного боку, здоров'ям старшого сина, теж Фрідріха, а з другого — справами Ломбардії.

— Гаразд, їх можна зрозуміти, — визнав цісар, — і кажу це лише тобі: мої старости і посли, мої збирачі податей і намісники вимагали не тільки того, що належить мені, але всемеро більше; з кожного вогнища вони веліли платити щороку три сольди старою монетою, за кожен млин на судноплавних водах хотіли двадцять чотири старих динара, у рибалок забирали третину риби, а у тих, хто помирав бездітним, конфісковували спадок. Знаю, мені треба було прислухатися до скарг, які до мене надходили, але думки мої були тоді деінде… А тепер, схоже, кілька місяців тому ломбардські міста об'єдналися в лігу, антиімперську лігу, розумієш? І що вони вирішили першим ділом? Відбудувати міланські мури!

Те, що італійські міста завжди були бунтівливі й зрадливі, нікого це дивувало, але ліга — це початок іншої res publica. Звісно, навіть мови не могло бути про те, щоб ліга ця утрималася надовго, адже італійські міста люто ненавиділи одне одного, а все ж була то зневага для честі імперії.

Хто ж пристав до цієї ліги? Подейкували, буцім в якомусь абатстві неподалік від Мілана зібралися представники Кремони, Мантуї, Берґамо, можливо, також П'яченци та Парми, але точно невідомо. Та чутки на цьому не зупинялися — люди говорили ще й про Венецію, Верону, Падую, Віченцу, Тревізо, Мантую, Феррару і Болонью.

— Болонья, ти собі уявляєш?! — горлав Фрідріх, крокуючи туди-сюди перед Бавдоліном. — Ти пам'ятаєш, правда? Завдяки мені ті кляті метри можуть заробляти скільки завгодно грошей на тих своїх триклятих спудеях, не звітуючись ні мені, ні папі, а тепер вони лигаються з тою лігою! Такого нахабства світ не бачив! Там бракує тільки Павії!

— Або Лоді, — додав Бавдоліно, вважаючи це абсурдом.

— Лоді?! Лоді?! — репетував Барбаросса, збуряковівши на виду, немов його ось-ось грець вхопить. — Та якщо вірити донесенням, Лоді вже брало участь у їхніх зустрічах! Я кров'ю своєю захищав тих баранів, бо без мене міланці щороку рівняли б їх місто із землею, а тепер вони кумаються зі своїми катами і снують змову проти свого доброчинця!

— Отче мій, — спитав Бавдоліно, — але що значить — якщо вірити донесенням? Хіба тобі більше не доносять вірогідних відомостей?

— Ви, паризькі спудеї, певно, геть втратили розуміння того, що діється на цьому світі, чи що? Якщо є ліга, значить, є й змова, а якщо є змова, то ті, що досі були на твоєму боці, тебе зрадили, брешуть тобі в живі очі, а самі роблять усе навпаки. Тому цісар останнім довідується про те, що вони там витворяють, — як чоловік, що має невірну дружину, і про неї знають усі сусіди, тільки не він!

Гіршого порівняння вигадати він не міг, бо саме в ту мить увійшла Беатриса, яка прознала про прибуття любого Бавдоліна. Бавдоліно клякнув і поцілував їй руку, не дивлячись в обличчя. Якусь мить Беатриса вагалася. Може, їй здавалося, що якщо вона не виявить ознак довіри й прихильності, це зрадить її збентеження; тому вона по-материнському поклала другу руку йому на голову, куйовдячи легенько волосся — забувши, що заледве тридцятилітній жінці не годиться так голубити дорослого чоловіка, лиш трохи молодшого від неї. Фрідріх же сприйняв це як цілком звичайну річ: він — батько, вона — мати, хоч обоє й названі. Лиш Бавдоліно почувався мов на жаринах. Цей подвійний доторк, її близькість, яка давала йому змогу відчувати запах її одежі, немов це запах плоті, звук її голосу — яке щастя, що в цій позі він не міг дивитися їй у вічі, бо одразу зблід би і впав би на землю без тями, — сповнювали його нестерпною насолодою, яку, однак, затьмарювало відчуття, що цим простим жестом пошани він знову зраджує свого батька.

Він не знав би, як попрощатися, якби імператор не попрохав його про послугу, чи пак не дав наказ, а це було одне й те ж. Він хотів краще зрозуміти італійські справи, а що не довіряв ні урядовим посланцям, ні посланим урядовцям, то вирішив вирядити туди кількох довірених людей, які знають цю країну, але яких не сприйматимуть як людей імператора, щоб вони рознюхали, чим там пахне, і зібрали відомості, не викривлені зрадою.

Думка покинути двір, де він почувався ніяково, була Бавдолінові до вподоби, а відразу по тому в нього виникло ще одне почуття: він відчув нестримне зворушення при думці, що знову побачить свої краї, і врешті зрозумів, що саме задля цього він пустився в цю подорож.