Бавдоліно - Страница 31

— Але не варто перебирати міру, — мудро радив Абдул, — інакше ніхто нам не повірить: точніше, ніхто не повірить, що можна дістатися так далеко.

Він вимовив слово «далеко». Досі Бавдоліно думав, що, уявляючи собі Земний Рай, Абдул принаймні на один вечір забув про свою неможливу пристрасть. Але ні. Він думав про неї завжди. Він бачив Рай, але шукав там свою принцесу. І справді, коли дія меду стала поволі вичерпуватися, він бурмотів: «Може, колись ми туди подамося, langem li jorn son long en mai, розумієш, під час травневих днів…

Борон почав тихо сміятися.

— Ось так, пане Никито, — мовив Бавдоліно, — коли я не впадав у тенета спокус цього світу, я цілі ночі уявляв собі інші світи. Чи то з поміччю вина, чи то зеленого меду. Нема нічого ліпшого, як уявляти собі інші світи, — сказав він, — коли хочеш забути, яким стражденним є той світ, у якому ми живемо. Принаймні так я думав тоді. Я ще не розумів, що, уявляючи собі інші світи, ти врешті-решт змінюєш і цей.

— Намагаймося поки що щасливо жити в цьому світі, який призначила нам Божа воля, — сказав Никита. — Ось наші незрівнянні ґенуезці приготували нам деякі присмаки нашої кухні. Спробуй-но цієї юшки з різних видів риби, морської й річкової. Може, і у ваших краях є добра риба, але гадаю, що сильні холоди не дають їй вирости такою соковитою, як у Пропонтиді. Ми присмачуємо юшку цибулею, присмаженою на оливковій оливі, копрієм та іншими травами і додаємо дві склянки сухого вина. Макаєш у неї ці шматки хліба, а на них можна покласти авголемон — оцей соус з яєчних жовтків, приправлених лимонним соком і краплиною бульйону. Гадаю, саме це їли Адам з Євою в Земному Раю. Але ще до гріхопадіння. Опісля вони, мабуть, мусили задовольнятися тельбухами, як у Парижі.

9. Бавдоліно картає імператора і спокушає імператрицю

Ось уже чотири зими провів Бавдоліно в Парижі, не надто сумлінно віддаючись навчанню і химерячи про Едемський сад. Він дуже хотів знову побачити Фрідріха, а ще більше — Беатрису, котра у зміненій його душі вже втратила будь-які земні риси й стала мешканкою Раю, як далека принцеса Абдула.

Якось Райнальд попросив Поета написати оду до імператора. Намагаючись у розпачі відтягти час, Поет сказав своєму повелителеві, що очікує на відповідне натхнення, а тим часом послав до Бавдоліна по допомогу. Бавдоліно написав чудовий вірш «Salve mundi domine»- у ньому Фрідріх прославлявся понад усіх інших правителів, і говорилося, що ярмо його вельми солодке. Але він не наважився довірити його посланцеві, тому вирішив вернутися в Італію, де тим часом сталося стільки всього, що він ледве зумів коротко переказати це Никиті.

— Райнальд присвятив своє життя тому, щоб створити образ імператора як володаря світу, князя миру, кореня всякого закону, який сам не підпорядкований жодному законові, який є водночас rex et sacerdos, як Мельхиседек, а це значило, що він не міг не зіткнутися з папою. Отож під час облоги Креми помер папа Адріян — той самий, який коронував Фрідріха в Римі, і більшість кардиналів обрала папою кардинала Бандінеллі, як Александра III. Для Райнальда то було ціле лихо, бо з Бандінеллі він жив як кіт з собакою, а в питанні папського верховенства той не поступався ні на йоту. Не знаю, які інтриги снував Райнальд, але він зумів зробити так, що деякі кардинали і члени сенату обрали іншого папу, Віктора IV, яким вони з Фрідріхом могли маніпулювати, як хотіли. Звісно, Александр III відразу відлучив від церкви і Фрідріха, і Віктора, і марно було говорити, що Александр — не справжній папа, а отже його відлучення не має сили, бо, з одного боку, французькі та англійські королі були схильні визнати його, а з другого боку, для італійських міст було немов манна небесна мати папу, який твердив, що імператор — схизматик, а отже ніхто не зобов'язаний йому підкорятися. До того ж надходили вістки, що Александр змовився з вашим василевсом Мануїлом, шукаючи опори в імперії, більшій від Фрідріхової. Якщо Райнальд хотів переконати всіх, що Фрідріх — єдиний спадкоємець Римської імперії, він мусив знайти переконливий доказ цього спадкоємства. Ось чому він залучив до праці й Поета.

Никиті важко було слідкувати за Бавдоліновою історією, яка розгорталася рік за роком. Йому не тільки здавалося, що його очевидець сам плутається трохи в тому, що сталося раніше, а що пізніше; він навіть було подумав, що все у Фрідріховій історії повторюється завжди однаково, і він уже нічого не розумів — коли міланці знов узялися за зброю, коли вони знову стали погрожувати Лоді і коли імператор знову прибув до Італії. «Якби це був літопис, — думав він, — то на кожній його сторінці описувалися б завжди ті самі перипетії. Це схоже на сни, в яких завжди повторюється та сама історія, і ти молишся, щоб прокинутися».

Але, наскільки Никита зрозумів, уже два роки міланці, схоже, знову ставили Фрідріхові палиці в колеса, роблячи йому наперекір і вступаючи з ним у сутички, і наступного року імператор, з допомогою Новари, Асті, Верчеллі, маркіза Монферратського, маркіза Маласпіни, графа Б'яндрате, Комо, Лоді, Берґамо, Кремони, Павії та інших, знов узяв Мілан в облогу. Одного чудового весняного ранку Бавдоліно, якому вже сповнилось двадцять, везучи із собою «Salve mundi domine» для Поета та своє листування з Беатрисою, яке він не хотів залишати в Парижі на поталу злодіям, під'їхав під мури цього міста.

— Сподіваюсь, що в Мілані Фрідріх повівся краще, ніж у Кремі, — мовив Никита.

— Ще гірше, судячи з того, що я чув по прибутті. Він звелів вибрати очі шістьом бранцям з Мельцо та Ронкате, а одному міланцеві виколов тільки одне око, щоб той міг відвести решту в Мілан, але натомість відрізав йому носа. А коли спіймав когось, хто пробував ввезти товари в Мілан, наказав відрубати йому руки.