Бавдоліно - Страница 157

157

— Перша людина, яку ти вбив у своєму житті.

— І дай Бог, щоб остання. Понад сорок років він був другом моєї молодості, товаришем у пригодах. Мені захотілося плакати, але потім я згадав, що він скоїв, і мені захотілося знову його вбити. Підвівся я з трудом, бо перше своє вбивство я скоїв, коли гнучкість тіла, властива мені в найкращі мої роки, уже покинула мене. Я йшов, похитуючись і сапаючи, аж до кінця коридору, вернувся в крипту, побачив тих трьох — вони були бліді, як полотно, і тремтіли — і до мене повернулася моя гідність імперського достойника і названого сина Фрідріха. Мені не можна показувати слабкості. Я випростався, повернувшись спиною до іконостаса, немов архангел над архангелами, і сказав: «Справедливість вчинено, я стратив убивцю священного римського імператора».

Бавдоліно пішов за своїм релікварієм, вийняв з нього Ґрадаль, показав усім, немов посвячену гостію. І сказав лиш:

— Хтось із вас має якісь претензії?

— Бавдоліно, — мовив Борон, руки якого все ще трусились, — нині ввечері я пережив більше, ніж за всі ті роки, що їх ми провели разом. Звісно, це не твоя провина, але щось урвалося між нами — між мною і тобою, між мною й Кіотом, між мною та Бойді. Недавно, нехай навіть на кілька секунд, кожен з нас палко бажав, щоб провинним виявився інший, аби лиш урешті покласти край цьому страхіттю. Це вже не дружба. Після падіння Пндапеціма ми були разом тільки через чистий випадок. Об'єднували нас пошуки того предмета, який ти тримаєш у руці. Я кажу — пошуки, а не сам предмет. Тепер я знаю, що предмет той завжди був з нами, але це не заважало нам не раз мчати назустріч нашій згубі. Нині ввечері я зрозумів, що я не мушу ні сам володіти Ґрадалем, ні нікому його передавати — а лиш підтримувати пломінь його пошуків. А тепер ти тримаєш у руках той кухоль, який манить людей лише тоді, коли знайти його неможливо. Я йду геть. Якщо мені вдасться вибратися з цього міста, я зроблю це якомога швидше. Я напишу про Ґрадаль, і єдина моя могутність міститиметься в моїй оповіді. Я напишу про лицарів, кращих від нас, і той, хто читатиме, побачить у своїй уяві чистоту, а не наші слабкості. Прощавайте, друзі мої. Не раз було чудово мріяти разом з вами. І він зник там, звідки прийшов.

— Бавдоліно, — сказав Кіот. — Гадаю, Борон зробив найкращий вибір. Я не такий вчений, як він, і не знаю, чи зміг би написати історію Ґрадаля, але напевно знайду когось, хто напише її з моїх слів. Борон сказав правду: я зостанусь вірним своїм багаторічним пошукам, якщо зможу спонукати інших бажати Ґрадаля. Не говоритиму про ту чашу, яку ти тримаєш в руці. Скажу, можливо, як я казав колись, що то камінь, який упав з неба. Камінь, чи чаша, чи спис — байдуже. Важливо, щоб ніхто його не знайшов, інакше всі інші перестануть шукати його. Послухай мене, сховай цю річ — щоб ніхто не вбив власну мрію, коли візьме її до рук. Щодо всього іншого, то мені теж ніяково тепер бути з вами — мене занадто мучитимуть болісні спогади. Ти, Бавдоліно, став ангелом-месником. Може, ти й справді мусив зробити те, що зробив. Але я більше не хочу тебе бачити. Прощавай.

І він теж вийшов з крипти.

Озвався тоді Бойді, який після стількох років знову заговорив фраскетською говіркою:

— Бавдоліно, — мовив він, — голова моя не витає у хмарах, як у тих двох, та й історій оповідати я не вмію. Мені смішно, коли люди пускаються у мандри, шукаючи чогось, чого нема. Важливе тільки те, що є, хоч не варто показувати це усім, бо заздрощі — то паскудна річ. Ґрадаль цей — то свята річ, повір мені, бо він простий, як і всі святощі. Не знаю, куди хотів би подіти його ти, але будь-яке місце, крім того, про яке я зараз тобі скажу, було б для нього невідповідним. Послухай-но, що мені спало на гадку. Може, пригадуєш, що після смерті бідолашного твого батька, покійного Ґальявда, усі в Александрії почали говорити, що рятівник міста заслуговує на те, щоб йому поставили статую. А тоді знаєш, як то буває: говорять, говорять, а діла катма. А колись, коли я їздив, торгуючи зерном, я знайшов у напіврозваленій церковці поблизу Вілла дель Форо чудову статую, яка невідомо звідки там взялася. Вона зображала згорбленого старця, який тримає в руках над головою щось схоже на жорно, чи будівельну плиту, а може, великий круг сиру, — хто його знає, що то було, — і здається, немов він зігнений удвоє, бо не в силі тримати цей тягар. Я подумав собі, що це має щось означати, хоч мені й невтямки було, що воно означало, але знаєш, як то буває — зображаєш якусь постать, а потім інші вигадують, що вона має означати, і що б вони не вигадали, усе годиться. Ти диви, сказав тоді я собі, таж це може бути статуєю Ґальявда — якщо поставити її над дверима або збоку біля собору, він буде немов колона, а камінь той на голові у нього буде капітеллю. Викапаний Ґальявдо, який сам тримає на собі тягар усієї облоги. Я забрав її додому і поставив у повітці. Я розповів про це людям, і всі погодилися, що це гарна думка. Відтак сталася та історія, коли всі добрі християни мали вирушати на Єрусалим, тож вирушив і я, бо це здавалося бозна-чим важливим. Але що було, загуло. Тепер я вернусь додому, і побачиш, як радо мене вітатимуть після стількох років ті мої краяни, які ще живуть на тім світі, а для молодших я буду тим, хто йшов з імператором у похід на Єрусалим, й історій, щоб оповідати їх біля вогнища, є в мене більше, ніж у того чарівника Вергілія. А може, мене навіть оберуть консулом, ще заки я помру. Тож я вернусь додому і, нікому нічого не кажучи, піду в повітку, знайду статую, видовбаю діру в тій штуці, що її він тримає на голові, і запхаю туди Ґрадаль. Відтак замажу діру розчином, закладу її камінцями, щоб не видно було навіть тріщини, і віднесу статую в собор. Ми поставимо і примуруємо її, і хай стоїть собі там на віки вічні, щоб ніхто її більше не зрушив звідти і не пробував зазирнути, що ж це таке батько твій тримає на своєму кумполі. Місто наше молоде, фанаберії в голові нам ще не позаводилися, але благословення небес ще нікому не зашкодило. Я помру, помруть мої діти, а Ґрадаль завжди буде там і захищатиме місто, і ніхто про це не знатиме, крім Господа Бога. Що скажеш?

157