У першу мить Бавдоліно сповнився лише невимовною радістю і став цілувати її живіт, благословенний Богом чи пак Архонтами — для нього це вже було неважливо. А тоді затривожився: Гіпатія не зможе приховати свого стану від громади, що ж вона робитиме?
— Я визнаю правду Матері, — сказала вона. — Вона зрозуміє. Хтось — чи щось — вирішив, щоб те, що інші роблять із запліднювачами, я зробила з тобою. То було слушно, бо відповідало добрій частині природи. Вона не докорятиме мені.
— Але дев'ять місяців ти будеш під опікою своїх товаришок, а потім мені не дозволять побачити дитину!
— Я ще довго приходитиму сюди. Мине ще багато часу, поки живіт виросте і всі це помітять. Ми не бачитимемось тільки в останні місяці, коли я все розповім Матері. А щодо дитини, то якщо це буде хлопчик, його віддадуть тобі, а якщо дівчинка — забудь про неї. Так хоче природа.
— Так хоче той придурок, твій Деміург, і ті напівкози, серед яких ти живеш! — вигукнув Бавдоліно, вийшовши із себе. — Дитина ця також моя — хлопчик це чи дівчинка!
— Який ти чудовий, Бавдоліно, коли сердишся, хоч і сердитися негоже, — мовила вона, цілуючи його в ніс.
— Але ти усвідомлюєш, що після пологів тобі більше ніколи не дозволять приходити до мене, бо ж і твої товаришки ніколи більше не бачили своїх запліднювачів? Хіба не так, на вашу думку, хоче природа?
Лиш у цю мить вона це усвідомила і почала плакати, ледь постогнуючи, як тоді, коли вони кохалися; вона схилила голову на груди свого коханого і вчепилась руками за його рамена, а він відчував, як здригаються її груди. Бавдоліно приголубив її, шепочучи у вухо ніжні слова, а тоді запропонував єдине, що здавалось йому розсудливим. Гіпатія має втекти з ним. На її зляканий погляд він сказав, що таким чином вона не зрадить свою спільноту. їй просто випав на долю інший привілей, і тому обов'язок у неї теж інший. Він відвезе її в далеку країну, де вона створить нову спільноту гіпатій, вона просто зробить плодючішим насіння їхньої далекої Матері, занесе в інші місця її послання. Але він житиме поруч з нею і знайде нову спільноту запліднювачів, які матимуть вигляд людей, бо саме такий вигляд матиме, мабуть, плід їхньої утроби. Втечею ти не вчиниш зла, казав він їй, а навпаки, поширюватимеш добро…
— Тоді я спитаю дозволу в Матері.
— Зажди, я ж не знаю, чим дихає ця ваша Мати. Дай-но мені подумати, підемо до неї разом, я зумію переконати її, дай мені кілька днів, щоб я подумав, як найліпше це зробити.
— Кохання моє, я не хочу розлуки з тобою, — схлипувала Гіпатія. — Я зроблю все, що забажаєш, стану жінкою серед людей, поїду з тобою в те нове місто, про яке ти мені розповідав, поводитимусь, як поводяться християни, скажу, що Бог мав сина, який помер на хресті, — якщо тебе не буде, я не хочу більше бути гіпатією!
— Заспокойся, найдорожча. Побачиш, я знайду вихід. Я зробив Карла Великого святим, я знайшов Волхвів, тож зумію зберегти свою дружину!
— Дружину? А що це?
— Потім я тобі поясню. Тепер іди, бо вже пізно. Побачимось завтра.
— Ніякого завтра вже не було, мосьпане Никито. Коли я вертався у Пндапецім, усі вибігли мені назустріч, мене шукали вже годинами. Сумнівів уже більше не було: насували білі гуни, на обрії видно було хмару пилюки, яку здіймали їхні коні. З першими променями світанку вони вже мали досягти краю папоротевої рівнини. Отже, залишалося всього кілька годин, щоб підготувати оборону. Я відразу пішов до Диякона, щоб заявити йому, що стаю на чолі його підданців. Але запізно. Довгі місяці судомного очікування на битву, зусилля, яких він докладав, щоб триматися на ногах і брати участь у підготовці, а може, також нова снага, яку вселили. в нього мої оповіді, прискорили його кінець. Я не побоявся бути з ним, коли він спускав дух, я навіть взяв його за руку, коли він прощався зі мною і бажав мені перемоги. Він сказав мені, що коли я переможу, тоді мені, може, вдасться дістатися до царства його батька, і просив, щоб я зробив йому останню послугу. Тільки-но він випустить останній подих, двоє його помічників у серпанках приберуть тіло, немов це тіло Пресвітера, і намастять його олійками, а тоді обриси його тіла відіб'ються на полотні, в яке його огорнуть. Я мав завезти Пресвітерові цей його портрет, і хоч обриси будуть неясними, він постане перед названим своїм батьком не таким понівеченим, яким був за життя. Невдовзі він сконав, і двоє помічників зробили те, що мали зробити. Вони сказали, що полотно мусить просякати його обрисами кілька годин, а потім вони згорнуть його і покладуть у скриньку. Несміливо вони натякнули мені, що про смерть Диякона треба повідомити євнухів. Я вирішив не робити цього. Диякон доручив мені верховенство над своїми підданцями, і тільки тому євнухи не посміли б не слухати мене. Мені треба було, щоб і вони брали якусь участь у війні, готуючи місто прийняти поранених. Якщо вони відразу дізнаються про смерть Диякона, то як мінімум повідомлять про цю сумну новину усіх, а це похитне дух захисників, до того ж похоронні обряди відвернуть їх від справ оборони. Як максимум, бувши створіннями зрадливими, вони відразу візьмуть найвищу владу у свої руки, а це теж розладнає всі плани оборони, що їх виношував Поет. Отже, війна, сказав я собі. Хоч я завжди був мирною людиною, тепер ішлося про те, щоб захистити дитину, яка мала народитися.
План ретельно укладався протягом багатьох місяців й опрацьовувався в найменших подробицях. Якщо Поет, муштруючи військо, показав себе добрим капітаном, то у Бавдоліна виявився хист стратега. Відразу на краю міста підносився найвищий з тих пагорбів, подібних на купи збитих вершків, які вони бачили, коли під'їздили до міста. Зверху можна було охопити поглядом цілу рівнину, аж до гір з одного боку і аж поза край папоротевих полів з другого. Звідти Бавдоліно з Поетом мали керувати переміщеннями своїх воїнів. Поруч з ними мав бути відбірний загін одноногів, навчений Ґаваґаєм, який дасть змогу забезпечити надзвичайно швидкий зв'язок з різними підрозділами.