Бавдоліно - Страница 134

134

— А як же тоді було із сотворенням? Зі злом?

Обличчя Гіпатії знову стало блідо-рожевим:

— Бо через досконалість і щедрість свою Єдиний прагне розширення, розгортання до дедалі ширших сфер своєї власної повноти, немов свічка, яка є жертвою світла, що його вона дає, — чим більше вона світить, тим більше тане. Так тане й Бог, породжуючи тіні самого себе, стаючи когортою божеств-посланців, Еонів, які мають чималу частку його могутності, але вже в слабшій формі. Це безліч богів, духів, це Архонти, Тирани, Сили, Іскри, Зірниці, і ті, що їх християни звуть ангелами або архангелами… Але Єдиний їх не створював, вони — його еманація.

— Еманація?

— Бачиш цю пташку? Раніше чи пізніше вона знесе яйце і породить ще одну пташку, як кожна гіпатія може породити дитину зі свого лона. Але коли істота народилась — гіпатія це чи пташка, — вона живе сама по собі, і життя її триває навіть тоді, коли мати її помирає. А тепер візьмімо вогонь. Вогонь не породжує тепла, він його еманує. Тепло — це те ж саме, що й вогонь, бо якщо ти погасиш вогонь, не стане й тепла. Тепло вогню дуже сильне там, де вогонь народжується, і воно слабшає в міру того, як полум'я переходить у дим. Так само й з Богом. Поширюючись щораз далі від свого темного осереддя, він поступово втрачає свою снагу, і втрачає її доти, аж поки не стане в'язкою і глухою матерією, як безформна грудка воску, що лишається від свічки. Єдиний не хотів би віддалятися так далеко від себе самого, але не може не розчинятися аж до багатоманітності й безладу.

— А цей твій Бог не може розчинити зло, яке… яке твориться навколо нього?

— Аякже, він міг би це зробити. Єдиний весь час намагається знов увібрати в себе той свій подих, який може стати отруйним, і протягом сімдесят разів семи тисяч років він неустанно повертав ці свої викиди у ніщоту. Боже життя було рівномірним диханням, і дихав він без жодного зусилля. Ось так, послухай. — Тремтячи делікатними ніздрями, вона ввібрала в себе повітря, а тоді випустила його через уста. — Але якось він не зумів стримати одну зі своїх проміжних потенцій, яку ми звемо Деміургом і яка, мабуть, те саме, що Саваоф або Ялдаваоф — лже-Бог християн. Через помилку, гординю і незнання там, де раніше була тільки вічність, він створив час. Час — це вічність, яка затинається, розумієш? А разом з часом він створив вогонь, який дає теплоту, але також загрожує все спалити, воду, яка тамує спрагу, але в ній можна і втопитися, землю, яка живить трави, але може зсунутися і задушити їх, повітря, яким можна дихати, але воно може стати ураганом… Бідолашний Деміург усе зробив не так. Він створив Сонце, яке дає світло, але висушує луги, Місяць, який панує вночі лиш кілька днів, а потім тоншає й помирає, інші небесні тіла, які, при всій своїй пишноті, можуть випромінювати шкідливий вплив; він створив також істот, обдарованих розумом, але неспроможних розуміти великі тайни, тварин, які то вірно нам служать, то є для нас загрозою, рослини, які живлять нас, але життя їх вельми коротке, мінерали без життя, без душі й без розуму, приречені ніколи нічого не розуміти. Деміург був немов дитина, яка ліпить з болота єдинорога, намагаючись відтворити його красу, а виходить у неї щось схоже на мишу!

— Отже, світ — це недуга Бога?

— Якщо ти досконалий, то не можеш не еманувати себе, а коли ти себе емануєш, то занедужуєш. Зрозумій, зрештою, що Бог у своїй повноті є також місцем, чи не-місцем, де протилежності збігаються, хіба ні?

— Протилежності?

— Так, ми відчуваємо тепло і холод, світло й темряву, і всі ці речі є протилежними одна щодо другої. Іноді холод нам неприємний і здається злом порівняно з теплом, та іноді тепла теж буває забагато і ми прагнемо свіжості. Це ми самі вирішили, що одна з цих протилежностей, залежно від нашої примхи чи бажання, є добром, а друга — злом. У Бозі ж протилежності доповнюють одна одну і знаходять взаємну гармонію. Та коли Бог починає еманувати себе, він більше не може пильнувати за гармонією протилежності, вони розділяються і борються одна проти одної. Деміург втратив владу над протилежностями і створив світ, де тиша й шум, так і ні, одне добро та інше добро воюють одне з одним. І саме це ми відчуваємо як зло.

У запалі вона махала руками, мов дівчинка, яка, розповідаючи про мишу, показує її форму, а говорячи про бурю, зображає вихор.

— Ти говориш, Гіпатіє, про помилковий світ і про зло, але так, ніби тебе це не стосується, і ти живеш у цьому лісі так, немов усе таке ж прекрасне, як і ти.

— Та якщо зло теж дає нам Бог, значить, і у злі є щось добре. Послухай-но мене, ти ж людина, а люди не вміють правильно думати про те, що існує.

— Я так і знав, я теж думаю неправильно.

— Ні, ти просто думаєш. А просто думати ще не досить, це не є слушний спосіб. Уяви собі джерело, яке не має початку і розтікається тисячею річок, ніколи не висихаючи. Джерело завжди зостається спокійним, свіжим і прозорим, але ріки пливуть у різні сторони, замулюються піском, пробиваються крізь скелі, сапаючи і задихаючись, а іноді пересихають. Знаєш, річки чимало страждають. Але навіть у цих річках, навіть у найбільш заболоченому потоці є вода, яка походить з такого ж джерела, як і це озеро. Озеро це не страждає так, як річка, бо прозорість його краще пам'ятає джерело, яке його породило, а от ставок, в якому повно комах, страждає більше від озера чи потоку. Але всі вони страждають, бо хотіли б повернутися туди, звідки походять, але забули, як це зробити.

Гіпатія взяла Бавдоліна під руку і повернула його в бік лісу. При цьому голова її наблизилась до його голови, і він відчув рослинні пахощі її кіс.

134