Бавдоліно - Страница 118

118

— А що у мені такого відмінного від них?

— Чортяко ногастий, — нервувався Поет, — хіба ти не знаєшся з жінками?

— З жінками-одноніжками, аякже, знаються, бо вони не думає неправильно.

— І тим своїм одноніжкам ти вставляєш ту свою штуку — прокляття, та де ж вона у тебе?

— Тут, за ногою, як у всіх.

— Крім того факту, що в мене вона зовсім не за ногою, а недавно ми бачили людей, у яких вона над пупком, ти ж мусиш знати, що в євнухів тієї штуки немає зовсім, а тому з жінками вони не знаються?

— Може, євнухам не подобається жінки. А може, у Пндапецімі просто не є жінок-євнушок — я їх ніколи не бачило. Бідолахи, може, вони їм подобається, але вони не може знайти собі жінок-євнушок, та хіба вони може знатися з жінками-блеміями або панотіями, які думає неправильно?

— А ти помітив, що в гігантів тільки одне око?

— У мене теж. Бачиш, я заплющило це око, і має лиш друге.

— Тримайте мене, бо зараз його закатруплю, — казав Поет, почервонівши на виду.

— Одне слово, — мовив Бавдоліно, — блемії думають неправильно, гіганти думають неправильно, усі думають неправильно, крім одноногів. А що про це думає ваш Диякон?

— Диякон не думають. Він повелівають.

Поки вони отак розмовляли, один нубієць упав навколішки перед конем Коландрина і, простягнувши до нього руки й опустивши голову, вимовив кілька слів невідомою мовою, і з тону його відчувалося, що він про щось гаряче прохає.

— Чого йому треба? — спитав Коландрино.

Ґаваґай відповів, що нубієць просить його заради Бога розвалити йому голову цим чудовим мечем, що його Коландрино носить на поясі.

— Він хоче, щоб я його вбив? Чому ж це?

Ґаваґай виглядав збентеженим:

— Нубійці дуже дивний люд. Ти знає, вони циркумциліони. Вони добрі воїни тільки тому, що прагнуть мучеництва. Війни нема, а вони прагнуть мучеництва негайно. Нубійці єсть як діти — негайно хоче мати те, що їм до вподоби.

Він сказав щось нубійцю, і той відійшов, похнюпивши носа. На прохання розповісти щось ще про цих циркум-целіонів Ґаваґай сказав, що циркумцеліонами є нубійці. Тоді зауважив, що невдовзі сонце зайде, а базар спорожніє, тому треба поквапитися до вежі.

Натовп і справді рідшав, продавці збирали свій крам у великі кошики; з багатьох отворів, які визирали зі стін скелі, спускалися мотузки, і товар тягли нагору, в оселі. Усі працьовито бігали то нагору, то вниз, і невдовзі ціле місто спорожніло. Тепер воно було схоже на величезний цвинтар з безконечними поховальними нішами, але поступово в цих отворах у скелі почали одне за одним спалахувати світла, а це означало, що мешканці Пндапеціма запалювали коминки й каганці, готуючись до вечора. Завдяки якимсь невидимим каналам дим від цього вогню виходив через верхівку шпилів, і зблякле вже небо було помережане воронястими клубками, які відтак розчинялися серед хмар.

Дійшовши на край Пндапеціма, вони дісталися до якоїсь галявини, а за нею монолітною стіною, в якій не видно було жодного проходу, височіли гори. Наполовину врісши у гору, там видніла єдина штучна споруда в цілому місті. Була то вежа, точніше фасад ступінчастої вежі: вона була широка в основі й дедалі вужчала догори, але не так, як стос коржів, коли менший корж лежить на більшому, утворюючи шар за шаром, — від тераси до тераси безперервно тягнулася спіралеподібна доріжка, і зрозуміло було, що вона заходила і в середину скелі, обвиваючи всю будівлю від основи до чубка. Вежа була всуціль помережана великими склепінчастими дверима, одні поруч з другими, без жодного вільного місця між ними; одні двері від других відділяли тільки одвірки, і вся ця споруда виглядала, немов тисячоока потвора. Соломон сказав, що такою, мабуть, була вежа, споруджена у Вавилоні жорстоким Німродом, щоб кинути виклик Пресвятому, хай буде він прісно благословенний.

— А це, — мовив Ґаваґай з відтінком гордощів у голосі, — це палац Диякона Йоана. Тепер ви стоїть тут і чекає, бо вони знає, що ви прибув, і вас чекає урочисте привітання. А я тепер іде собі.

— Куди ти йдеш?

— Я не може ввійти у вежу. Після того, як Диякон вас приймуть, я вертається до вас. Я ваша провідник по Пндапецімі, я вас ніколи не залишить. Уважайте на євнухів, він — хлопець молодий… — і показав пальцем на Коландрина, — а їм подобається юні. Ave, evcharistb, salam.

Він виструнчився на своїй нозі, прощаючись з ними на дещо військовий манір, обернувся, а за мить був уже далеко.

30. Бавдоліно зустрічається з дияконом Йоаном

Коли вони були вже кроків за п'ятдесят від вежі, то побачили, як з неї виходить кортеж. Насамперед виступав загін нубійців, але пишніше прибраних, ніж ті, що були на ринку: від пояса донизу, включно з ногами, вони були обмотані білими биндами, а зверху по них звисала спідничина, яка доходила до половини стегна; торс вони мали оголений, але зверху були прикриті червоними накидками; на шиї ж красувався шкіряний нашийник, оздоблений кольоровими камінцями, — то не були самоцвіти, а проста річкова галька, викладена жвавою мозаїкою. На голові вони мали білі каптури, оздоблені бантиками. Рамена, зап'ястя і пальці прикрашені були браслетами та перснями з плетеної мотузки. Перший ряд грав на дудках і бив у барабани, ті, що йшли в другому ряді, тримали на плечах свої велетенські довбні, а третій ряд мав лиш луки напереваги.

За ними йшла наступна шерега: були то, безперечно, євнухи, зодягнені у широкі, м'які шати, нарум'янені, мов жінки, у схожих на собори тюрбанах. Один з них, посередині, ніс тацю, на якій лежали паляниці. Насамкінець, у супроводі двох нубійців по боках, які махали йому над головою віялами з павиного пір'я, ступав той, хто, очевидно, був найвищим достойником у цій процесії: на голові в нього був високий, мов два собори, тюрбан, зроблений зі сплетених різнобарвних шовкових стрічок, у вухах він мав підвіски з пофарбованих каменів, а на раменах — браслети з барвистого пір'я. Він теж мав довгу, аж до п'ят, одежу, але в поясі вона була схоплена стрічкою з блакитного шовку завширшки у п'ядь, а на грудях у нього висіло розп'яття з фарбованого дерева. Він був чоловік уже літній, а нарум'янені губи й очі, підмальовані бістром, контрастували з його зів'ялою, жовтуватою шкірою і ще більше підкреслювали подвійне підборіддя, яке тремтіло з кожним його кроком. Руки його були опецькуваті, а нігті довжелезні, вигострені, мов лезо, і полаковані рожевим.

118