Бавдоліно - Страница 114

114

Перетнувши галявину, мов острів у цьому морі, вони побачили, що десь далеко, в одній-єдиній точці поверхня вже не хвилювалася ритмічно, а нерівномірно струшувалася, немов якийсь звір, якийсь величезний заєць толочив траву, але якщо то справді був заєць, рухався він вигинистими кривими, а не по прямій, і так швидко, як не бігає жоден заєць. Наші подорожні вже зустрічали всяких тварин, які не вселяли в них довіри, тому вони натягли віжки і приготувались до нової битви.

Серпантин наближався до них, і почувся шелест папороті. Нарешті трави на краях галявини розійшлися, їх, мов штори, розсувало руками якесь створіння.

Створіння, яке йшло їм назустріч, руки, безперечно, мало. Мало воно й ногу, але одну-єдину. Кульгавим воно не було, бо нога та була прикріплена до тулуба так, немов там ніколи й не було місця для другої ноги, і на єдиній цій нозі з єдиною ступнею створіння це бігало так невимушено, немов звикло так рухатися від самого народження. Ба навіть коли воно мчало до них, вони не могли зрозуміти, чи воно стрибає, а чи, попри таку свою будову, робить таки кроки, ступаючи єдиною своєю ногою вперед і назад, як це ми робимо двома ногами, і з кожним кроком просуваючись до переду. Рухалося воно так прудко, що всі рухи його зливалися в один, як це трапляється, коли дивишся на коней і не можеш зрозуміти, чи буває такий момент, коли всі чотири копита відриваються від землі, а чи принаймні двоє з них завжди спираються на неї.

Коли створіння зупинилося перед ними, вони побачили, що єдина його ступня вдвічі більша від людської ступні, але гарної форми, а всі її п'ять пальців з квадратними нігтями, дебелі й міцні, були однакові.

У всьому іншому воно було схоже на дитину років десяти-дванадцяти, тобто досягало їм до пояса, голова його була гарної форми, на ній їжилося коротке жовтувате волосся, круглі очі дивилися по-коров'ячому лагідно, ніс був маленький і закруглений, а широкий рот, майже сягаючи вух, розтягнувся в усмішці, яка показала ряд гарних і міцних зубів. Бавдоліно з друзями впізнали його відразу, бо не раз чули і читали про нього: був то одноніг; зрештою, вони самі згадували про одноногів у листі від Пресвітера.

Одноніг знов усміхнувся, підняв обидві руки, з'єднавши їх над головою на знак привітання, і, випроставшись на своїй єдині нозі, мов статуя, сказав щось приблизно таке:

— Aleichem sabì, lani kalà bensor.

— Я ніколи не чув такої говірки, — мовив Бавдоліно. А тоді звернувся до того грекою: — Якою мовою ти говориш?

Чудернацькою грекою одноніг відповів:

— Я не знає, якою мовою говорить. Я думає, що ви чужинці, і говорить вигадана мова, як балакає всі чужинці. Але ви говорять мовою Пресвітера Йоана і його Диякона. Я вітає вас, я є Ґаваґай, до ваших послуг.

Бачачи, що Ґаваґай нешкідливий, а навіть доброзичливо наставлений, Бавдоліно з друзями злізли з коней і сіли на землю, запросивши його зробити те ж саме і пропонуючи ту дещицю їжі, яка в них ще залишилася.

— Ні, — сказав він, — я дякує, але я добряче поснідало сьогодні. — Відтак він зробив те, що, за всіма правдивими переказами, і слід було очікувати від однонога: спочатку він простягнувся на землі, тоді підняв ногу так, що вона утворила над ним тінь, поклав руки під голову і знову блаженно всміхнувся, немов лежачи під парасолею. — Трохи затінку непогано нині, після такої біганини. А ви хто будуть? Шкода, якби ви було дванадцятеро, ви було би пресвятими Волхвами, що повертається, бо навіть чорношкірий серед вас є. Шкода, що ви єсть тільки одинадцятеро.

— Аякже, ще й як шкода, — погодився Бавдоліно. — Але нас одинадцятеро. Тебе одинадцятеро Волхвів не цікавлять, правда?

— Одинадцятеро Волхвів не цікавить нікого. Щоранку в церкві ми молиться за повернення дванадцятьох. Якщо повертається одинадцятеро, значить, ми кепсько молилося.

— Тут справді чекають на Волхвів, — шепнув Поет Бавдолінові. — Треба знайти спосіб натякнути, що дванадцятий десь там є.

— Але не згадуючи Волхвів прямо, — застеріг Бавдоліно. — Нас дванадцятеро, а решту хай додумують вони самі. Інакше коли потім Пресвітер Йоан виявить, хто ми такі, то згодує нас своїм білим левам чи кому там ще.

Тоді він знов звернувся до Ґаваґая:

— Ти казав, що ти — слуга Пресвітера. Отже, ми — у царстві Пресвітера Йоана?

— Ти зачекають. Ти не можуть сказати: ось я, пройшовши трохи шляху, вже прибули в царство Пресвітера Йоана. Інакше кожен примчали б сюди. Ви у великій провінції Диякона Йоана, сина Пресвітера, який правлять цими землями, і дістатися до царства Пресвітера ви може, тільки пройшовши цим краєм. Усі прибульці мусить спершу зачекати в Пндапецімі, великій столиці Диякона.

— А скільки прибульців тут уже побувало?

— Жоден. Ви єсть перший.

— А хіба перед нами не проходив тут чоловік з чорною бородою? — спитав Бавдоліно.

— Я не бачило, — відказав Ґавагай. — Ви єсть перший.

— Отже, нам доведеться чекати в цій провінції на Зосиму, — буркнув Поет, — і хтозна, чи він дістанеться сюди. Може, він усе ще блукає у потемках Абхазії.

— Гірше було б, якби він дійшов уже сюди і віддав Ґрадаль цим людям, — зауважив Кіот. — А як ми покажемося там без ґрадаля, з порожніми руками?

— Заспокойся, поспіх теж вимагає часу, — мудро мовив Бойді. — Поки що розгляньмося тут, а потім щось вигадаємо.

Бавдоліно сказав Ґаваґаєві, що вони охоче затримаються в Пндапецімі, чекаючи на свого дванадцятого товариша, який загубився під час піщаної бурі в пустелі, за багато днів шляху від того місця, де вони є тепер. Він спитав, де мешкає Диякон.

114