Бавдоліно - Страница 111

111

— Спокійно, друже мій, якщо вона так вирішила, мусиш підкоритись її волі. Ось, розплющ очі — вона схиляється над тобою. — І коли Абдул підняв повіки, Бавдоліно підставив перед його вже затьмарений погляд дзеркало гімнософістів, у якому вмирущий, мабуть, побачив тінь постаті, яка не була для нього незнаною.

— Бачу тебе, моя велителько, — мовив він ледь чутно, — вперше і востаннє. Я не думав, що заслужив сю радість. Та боюся, що ти кохаєш мене, а це наситить мою пристрасть… Ні, принцесо, це вже занадто — чому ти схиляєшся й цілуєш мене? — І він наблизив тремтячі губи до дзеркала. — Що я тепер відчуваю? Жаль, бо настав кінець моїм шуканням, чи втіху, бо здобув незаслужене?

— Я кохаю тебе, Абдуле, і цього досить, — насмілився прошепотіти Бавдоліно у вухо свого друга, який помирав, і той усміхнувся:

— Так, ти кохаєш мене, і цього досить. Хіба не цього я завжди прагнув, хоча й гнав від себе думку цю, боячись, що так і буде? Хіба не цього я зрікався, боячись, що сподівання мої не сповняться? Але тепер я не можу бажати більшого. Яка ти прегарна, принцесо моя, які червоні твої губи… — Він випустив з рук фальшивий череп Хрестителя, який покотився по землі, схопив тремтячою рукою дзеркало і став тягнутися до нього губами, щоб торкнутися поверхні, затуманеної його подихом, але марно. — Нині святкуватимем радісну смерть — смерть мого страждання. О пані моя солодка, ти була моїм сонцем і світлом моїм, всюди, де ти була, квітувала весна, бо ти була, мов майський місяць, що чарував мої ночі. — На мить він прийшов до тями і сказав, тремтячи: — А може, це сон?

— Абдуле, — шепнув йому Бавдоліно, нагадуючи вірші, які той якось співав, — що таке життя, як не тінь сну, який вислизає?

— Дякую тобі, кохання моє, — мовив Абдул. З допомогою Бавдоліна, який підтримував йому голову, він зробив останнє зусилля і тричі поцілував дзеркало. Відтак схилив своє вже мертве восково-біле обличчя, освітлене сонцем, яке заходило над кам'яною пустелею.

Александрійці викопали могилу. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот, оплакуючи друга, з яким з молодих років ділили все, опустили бідолашні останки в землю, поклали йому на груди інструмент, який вже ніколи не співатиме хвалу далекій принцесі, й укрили йому обличчя дзеркалом гімнософістів.

Бавдоліно підняв череп і позолочений покрівець, тоді пішов за саквами друга, де знайшов сувій пергамену з його піснями. Він уже збирався покласти туди й череп Хрестителя, який поклав був назад у релікварій, але потім поміркував собі так: «Якщо він, як я сподіваюсь, піде в Рай, то там його не потребуватиме, бо зустріне правдивого Хрестителя, з головою і всім рештою. І в будь-якому разі йому краще не потикатися туди з такими фальшивими мощами, що аж світяться. Ліпше я заберу цей череп, а якщо колись продам, то гроші використаю на те, щоб спорудити йому якщо не гробницю, то принаймні якийсь пам'ятний камінь у християнській церкві». Він замкнув релікварій, сяк-так відновивши печать, і поклав його разом зі своїм у сакви. Якусь мить йому здалося, ніби він обікрав мертвого, але потім подумав, що фактично він позичає щось, що потім віддасть в іншій подобі. У будь-якому разі іншим він нічого не сказав. Усе решту зложив в Абдулові сакви і поклав їх у могилу.

Вони засипали могилу, а зверху замість хреста поставили меч друга. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот стали навколішки, щоб помолитися, а трохи збоку Соломон, за єврейським звичаєм, бурмотів якісь літанії. Решта стояли трохи ззаду. Бойді хотів було виголосити проповідь, але сказав лиш: «Гм!»

— Подумати тільки — ще недавно він був тут, — зауважив Порчеллі.

— Нині ми тут, а завтра там, — відказав Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою.

— Хтозна, чому саме він, — сказав Куттіка.

— Така доля йому випала, — дійшов висновку Коландрино, вельми мудрий, попри молодий вік.

28. Бавдоліно переправляється через Самбатіон

— Алілуя! — вигукнув після трьох днів переходу Никита. — Ось і Селімбрія, оздоблена трофеями.

Це невеличке містечко з низькими будинками й безлюдними вуличками і справді було оздоблене трофеями, бо, як вони потім дізналися, наступного дня святкувався празник якогось святого чи архангела. Мешканці прикрасили гірляндами навіть високий білий стовп, який підносився в полі на межі міста, і Никита пояснив Бавдолінові, що на вершку цього стовпа багато століть тому жив пустельник, який зійшов з нього аж після смерті, а там, нагорі, вчинив не одне чудо. Але тепер уже людей такого гарту не лишилося, і це, може, теж є однією з причин нещасть імперії.

Вони відразу поквапились у дім приятеля, якому Никита довіряв, і Теофілакт, чоловік літній, гостинний і сердечний, прийняв їх з воістину братнім почуттям. Він розпитав їх про їхні перипетії, разом з ними оплакував знищений Царгород, показав їм свій дім, де було чимало вільних кімнат для цілого їхнього товариства, а потім підкріпив їхні сили молодим вином і щедрими порціями салату з оливками і сиром. Не були то вишукані страви, до яких звик Никита, але цієї сільської перекуски цілком вистачало, щоб забути незручності подорожі і далеку домівку.

— Посидьте вдома кілька днів, нікуди не виходьте, — радив Теофілакт. — Сюди прибуло вже чимало біженців з Царгорода, а наші люди ніколи не жили в злагоді з мешканцями столиці. Тепер ви тут просите милостиню, кажуть вони, а колись гнули кирпу. І за кусень хліба вимагають стільки золота, скільки він важить. І якби лиш це. Дехто з прочан уже давно дістався сюди. Вони й раніше чинили тут сваволю, то можете уявити собі, що вони виробляють тепер, дізнавшись, що Царгород в їхніх руках, а один з їхніх очільників стане василевсом. Вештаються у парадній одежі, вкраденій у наших достойників, поцуплені в церквах митри одягають на голову своїм коням, співають наші гімни своєю ламаною грекою, підмішуючи хтозна-які непристойні слова зі своєї мови, варять собі страву в наших священних посудинах і водять із собою своїх повій, одягнутих, мов великі дами. Раніше чи пізніше це теж минеться, але поки шо сидіть спокійно тут у мене.

111