Бавдоліно - Страница 10

— Ну добре, але про що ж ти тут пишеш?

— На початку того року я ще жив з батьком і матір'ю, у нас було кілька корів і город. Один пустельник з тих країв навчив мене читати. Я блукав лісом і болотами, а що був я хлопець з уявою, то бачив єдинорогів і (так я всім казав) мені являвся в тумані сам святий Бавдоліно…

— Ніколи не чув про такого святого. Він справді тобі являвся?

— Це святий з наших країв, він був єпископом у Вілла дель Форо. А чи бачив я його, то зовсім інша справа. Мосьпане Никито, проблемою мого життя є те, що мені завжди плуталось те, що я бачив, і те, що хотів бачити…

— Не тільки з тобою таке буває…

— Так, але ось що зі мною завжди трапляється: варто мені сказати, що я бачив одне, або що я знайшов лист, в якому йдеться про друге (хоч, може, я сам його написав) — а інші немов тільки на це й чекали. Розумієш, мосьпане Никито, коли розповідаєш про щось, що тобі уявилося, а інші кажуть тобі, що все саме так і є, врешті ти й сам починаєш у це вірити. Й отак ходив я по Фраскеті, бачив у діброві святих та єдинорогів, а коли стрів цісаря, не знаючи, хто це, і заговорив до нього його мовою, то сказав, що святий Бавдоліно відкрив мені, що цісар здобуде Тердону. Я сказав це, щоб справити йому приємність, але він захотів, щоб я розповів це всім, а насамперед тердонським послам, і таким робом вони переконалися, що навіть святі проти них, і саме тому він викупив мене в мого батька — не так тими кількома монетами, що їх він йому дав, як тим, що позбавив його рота, який треба було годувати. І це змінило моє життя.

— Ти став його слугою?

— Ні, сином. У ті часи Фрідріх ще не був батьком, і, гадаю, він полюбив мене, бо я говорив йому те, що інші з пошани до нього замовчували. Він ставився до мене так, ніби я був його дитиною, хвалив за перші написані закарлючки, за першу лічбу, яку я навчився робити на пальцях, за відомості, які я здобував про його батька і батька його батька… Іноді він звірявся мені, гадаючи, можливо, що я не розумію.

— Ти любив цього батька більше, ніж рідного, а чи тебе радше приваблювала його велич?

— Мосьпане Никито, до того часу я ніколи не замислювався над тим, чи люблю я свого батька Ґальявда. Я лиш уважав, щоб триматися подалі від його стусанів і від його палиці, і це здавалося мені цілком нормальною річчю для сина. Тільки коли він помер, я усвідомив, що таки любив його. Не думаю, що до того часу я колись обнімав свого батька. Я радше біг поплакати в обіймах матері, але бідолашна жінка мусила дбати про всю нашу худобу і їй бракувало часу потішати мене. Фрідріх був гарної статури, лице мав наче кров з молоком, а не кольору дубленої шкіри, як у моїх земляків, волосся й борода його палали вогнем, руки він мав довгі, пальці — тонкі, нігті добре доглянуті, він був упевнений у собі й вселяв упевненість в інших, був веселий та рішучий і вселяв веселощі й рішучість в інших, був відважний і вселяв відвагу… Я був левеня, а він був лев. Він умів бути жорстоким, але до людей, яких любив, був дуже ласкавий. Я любив його. Він був першою людиною, яка прислухалася до того, що я казав.

— Ти був для нього голосом народу… Добрим є владар, який не тільки прислухається до придворних, але й намагається зрозуміти, що думають його підданці.

— Авжеж, але я вже не знав, хто я і де я. Відколи я зустрів імператора, імперське військо двічі, від квітня до вересня, перетнуло Італію — раз із Ломбардії до Рима і другий раз у протилежному напрямі, звивистим шляхом від Сполето до Анкони, а звідти — до Апулій, а тоді ще через Романію і далі до Верони, Тридента і Боцена, аж врешті перевалило через гори і вернулося в Німеччину. Проживши сяк-так дванадцять років між двома річками, я потрапив у саме осердя світу.

— Так тобі здавалося.

— Знаю, мосьпане Никито, що осердям світу є ви, але світ ширший від вашої імперії, а є ще Крайземна Туле і країна гібернійців. Звісно, супроти Царгорода Рим — це купа руїн, а Париж — заболочене село, але й там іноді дещо діється, і на світі є просторі краї, де не розмовляють грекою, а ще є народ, який, виражаючи згоду, каже: «ок».

— Ок?

— Ок.

— Дивно. Але продовжуй.

— Продовжую. Я обдивився цілу Італію, побував у нових місцях, бачив різні обличчя, одежу, якої ніколи раніше не бачив, адамашки, гаптування, золочені плащі, мечі, зброю, день за днем чув звуки, які мені важко було відтворити. Лиш невиразно пам'ятаю, як у Павії Фрідріх одержав залізну корону короля Італії, а тоді пригадую, як ми йшли в так звану Italia citerior, а далі — вздовж паломницького шляху via Francigena, ледь згадую зустріч цісаря з папою Адріяном у Сутрі, коронування у Римі…

— То цей твій василевс, чи цісар, як ви його називаєте, був коронований у Павії чи в Римі? І чому в Італії, якщо він є василевсом алеманів?

— Не поспішай перед батька в пекло, мосьпане Никито, у нас, латинян, не все так легко, як у вас, ромеїв. У вас хтось виколює очі теперішньому василевсу, сам стає василевсом, усі з цим погоджуються, і навіть патріярх Царгородський робить те, що йому каже василевс, інакше василевс і йому очі виколе…

— Не перебільшуй.

— Я перебільшую? Коли я приїхав сюди, мені відразу пояснили, що василевс Алексій III зійшов на трон, бо осліпив законного василевса, свого брата Ісаака.

— А хіба у вас жоден король не усував попереднього, щоб забрати в нього трон?

— Так, але він убивав його під час битви або ж отрутою чи кинджалом.

— Бачите, ви варвари, не вмієте вигадати менш жорстокий спосіб вирішувати державні справи. Зрештою, Ісаак був братом Алексія, а брата вбивати не можна.